МАСОНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII —НА ПОЧАТКУ XX ст.

(уривок з навчального посібника)

1. Масонство в Україні у другій половині ХУШ-ХІХ ст.

У вітчизняній історіографії висловлювалася думка, що Україна задовго до появи в ній масонських лож була готова сприйняти масонство, що прототипом "майстерень" у ній були братства ХУ-ХУІІ ст., які, мовляв, організаційно й функціонально дуже нагадували перші європейські ложі¹. Думається, проведення аналогій між середньовічними українськими братствами та масонськими ложами хибне й базується на суто зовнішніх ознаках. Воно не враховує відмінності між масонською ідеологією та ідейними засадами братств, базованими на християнстві.

Вважається, що першу "майстерню" на теренах України заснував у 1742 р. у волинському селі Вишнівці польський шляхтич. 16 років по тому у Львові запрацювала ложа "Трьох богинь"². Отже, масонський рух розпочався в Україні лише в середині XVIII ст. — пізніше, ніж у Західній Європі.

Масонство поширювалося в Україні трьома шляхами: через Польщу, через Росію й безпосередньо із західноєвропейських країн, причому Галичина й Правобережна Україна стали в цьому відношенні польською "зоною впливу", а Лівобережжя та Слобожанщина — російською.

Оскільки масонський рух втягував у себе майже виключно елітні верстви населення, зосереджені в містах і містечках, то на долю останніх і випало бути масонськими центрами. Найповажнішим осередком масонства став у другій половині XVIII ст. Київ. У 1784 р. в ньому запрацювала ложа "Безсмертя”. Хоча в її створенні важливу роль відіграли російські офіцери, вона не мала зв'язків з російським масонством і була підпорядкована Великому Сходу Польському¹. Згодом у Києві з’явилася ложа "Трьох колон", яка також мала своїм керівним центром Великий Схід Польський. До польського масонського центру належав також ряд інших лож України, а саме: кременчуцька військова ложа "Мінерва" (виникла на території Польщі, потім перебралася в Немирів, а вже відтіля — в Кременчук), житомирські "майстерні" "Розвіяний морок" та "Схід Житомирський", які заснував місцевий лікар Францішек Гінч, дубнівська ложа "Звершена таємниця" та ін.

Якщо розвиток масонського руху в Галичині та на Правобережжі у XVIII — на початку XIX ст. зазнав переважно польських впливів, то на Лівобережжі й Слобожанщині, як уже зазначалося, він був значною мірою зорієнтований на Росію. В цьому регіоні масонство з'явилося й активно запрацювало завдяки участі багатьох представників місцевої еліти в російських ложах, передусім тих "вільних каменярів", що співпрацювали з російським просвітителем і масоном М.І.Новіковим. До останніх, зокрема, належав випускник Київської духовної академії Семен Гамалія, за словами М.Довнар-Запольського — “відданий і незмінний друг Новікова, його постійний співпрацівник і радник”. С.Гамалія керував однією з московських лож, хоч сам був родом з Полтавщини. Після розгрому Новіковського гуртка Семен Іванович поселився в селі Тихвінському, яке належало Новікову, й доживав там свої дні в убозтві та самотині. Адептами "королівського мистецтва" були також вихованець Київської духовної академії, бібліотекар Публічної бібліотеки в Петербурзі, літератор та історик Михайло Антоновський, учень і друг Григорія Сковороди, його перший біограф, наближений Олексія Розумовського Михайло Ковалинський, випускник Київської духовної академії та Московського університету, його перший викладач природничих наук і ректор, основоположник науки агрономії в Росії Антін Прокопович-Антонський та ін.

На початку XIX ст. поширенню в Україні "королівського мистецтва" посприяв впливовий російський масон О.Ф.Лабзін, який видавав часопис "Сионский вестник" — як випливає з опублікованого на його сторінках списку передплатників на 1818 р., вельми популярне серед української громадськості видання. Цей масонський часопис, зокрема, передплачували Олексій Кирилович, Петро Кирилович і Лев Кирилович Розумовські, окремі державні установи (Чорноморське депо карт, газетна експедиція малоросійського поштамту в Чернігові), духовні заклади (Полтавська духовна семінарія та її ректор — архімандрит Кирило) тощо. "Сионский вестник" мав своїх шанувальників щонайменше в семи містах України (Катеринослав, Миколаїв, Ніжин, Переяслав, Полтава, Харків, Чернігів). Думається, вже один цей факт дозволяє не погодитися з висновком С.Єфремова, що масонство в Україні нібито "широко між люди не пішло", якщо, звичайно, розуміти під "людьми" духовну еліту, на яку воно, власне, й було розраховане.

Визнаючи незаперечний факт впливу польського й російського масонства на становлення "королівського мистецтва" в Україні, слід разом з тим зазначити, що цей вплив не був ні визначальним, ні, тим паче, єдиним чинником у масонській біографії країни. В Україну масонство проклало собі й самостійні шляхи, непольські та неросійські. Зокрема, масонські ідеї опанували душами багатьох, дітей козацької старшини, відряджених для здобуття освіти в престижні західноєвропейські (здебільшого німецькі) університети. Чимало зробив для поширення цих ідей в Україні Григорій Сковорода. Так, він посприяв утворенню організацій і гуртків, на які відчутно вплинули масонські світоглядні орієнтири.

У 40-80-х роках ХУШ ст. масонських лож в Україні було небагато. Кількість їх стала помітно зростати вже наприкінці ХУШ—на початку XIX ст. Роль каталізатора масонського руху в країні відіграли революційні події у Франції та включення Правобережної України до складу Російської держави. В Україні знайшли притулок чимало французьких та польських масонів, які продовжили там свою громадсько-політичну діяльність активно пропагували масонські ідеї серед місцевої еліти, що вплинуло не лише на масштаби тамтешнього масонського руху, а й певною мірою на сам характер масонської діяльності (політизувало її).

Наприкінці ХVШ — на початку XIX ст. “майстерні” вже функціонували в цілому ряді українських міст: Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Немирові, Дубно, Львові, Сам борі тощо. Так у Полтаві в 1818 р. Запрацювала ложа “Любов до істини”. У подільському селі Буцьківці тоді ж існувала ложа “Мінерва”, в Кам’янці – ложі “Озирис до пломеніючої зорі” та “Пломеніюча зоря”, підпорядковані петербурзькій “Астреї”. На Волині наприкінці XVIII ст. Запрацювала ложа “Доброчинність і досконала єдність”, у Вінниці – “Трьох братів”, у Кременчуці – “Марс” і “Добрий пастир”. У Києві в 1818 р. Виникла ложа “З’єднані слов’яни”, в Одесі на час працювали "майстерні" "Понт Евксинський" (до неї належали переважно іноземці), "Три царства природи" та “Друзі природи". На Слобожанщині організацією масонського типу була "Паліцинська академія", до якої входили прибічники Григорія Сковороди, в тому числі кілька "вільних каменярів", у Харкові на початку XIX ст. відкрилася філія петербурзької ложі "Вмираючий Сфінкс". Існував ще ряд таємних організацій, пов'язаних з масонством організаційно та ідейно; їх, мабуть, очолювало засноване на початку 20-х років XIX ст. “Малоросійське таємне товариство”.

В Україні на початку XIX ст. запрацювало також кілька польських таємних товариств і організацій. Невідрадне політичне становище Польщі, розчленованої й розібраної по частинах сусідніми абсолютистськими державами й позбавленої, таким чином, державної незалежності та свого традиційного політичного устрою, нагадувало політичну долю України. Проте в польських землях раніше й масштабніше, ніж в українських, почалася нелегальна боротьба за національно-політичне відродження. В Польщі, за словами С.Єфремова, прагнення "всіляких таємних товариств до патріотичної мети і завданнів, а з них відбудування польської держави на першому стояло місці". Тому діяльність польських лож і патріотичних таємних організацій на Правобережжі не лише стимулювала тамтешній масонський рух, а й посилювала в ньому національно-визвольні тенденції, істотно політизуючи його. Заздалегідь зазначимо, що, можливо, саме цей чинник визначив більш ранню появу "політичного масонства" в Україні, ніж у Росії.

Оскільки діяльність польських лож і таємних патріотичних організацій відчутно вплинула на масонський рух в Україні, зупинимося на ній докладніше.

Наприкінці XVIII—у першій чверті XIX ст. серед польських військових з'явилися таємні організації, які відразу ж включилися в національно-визвольну боротьбу. Однією з них було "Національне масонство", засноване в 1819 р. майором 4-го піхотного полку Лукасинським. Керівництво "Національним масонством" здійснював Великий майстер (ним став Лукасинський) та утворений із перших членів цієї організації капітул. Як з'ясувало слідство у справах декабристів, до цієї організації входили офіцери, відставники та цивільні службовці. Організація була аморфним утворенням, навіть не мала свого статуту й вже у 1820 р. самоліквідувалася. Проте вона дала життя "Патріотичному товариству", яке було краще організованим і ставило перед собою конкретну політичну мету — домогтися відродження Великої Польщі. Керував "Патріотичним товариством" Тимчасовий центральний комітет. Активними членами цієї промасонської організації були полковник Крижановський, князь Антін Яблоновський, референдарій Гржимала, секретар Пліхта, сенатор і каштелян граф Станіслав Солтик та ін. "Патріотичне товариство", яке, на думку членів слідчої комісії, "складалося з осіб непримітних і не мало ні сили, ні впливу", прагнуло вести патріотичну роботу повсюди, "де в ужитку польська мова", тобто й на території Галичини та Правобережжя. Щоб краще поставити цю роботу, територію колишньої Речі Посполитої було поділено на сім провінцій: Царство Польське, Велике Князівство Познанське (до нього входило також Калишське воєводство), Галичина, Литовські губернії, Волинь, вільне місто Краків та армія (вона вважалася сьомою провінцією).

В 1819 р. капітан уланського полку принца Оранського Маєвський, який під час свого перебування в Англії вступив до единбурзької масонської ложі "Рицарі храму" (шотландський обряд) і мав вищий ступінь посвяти, заснував у Варшаві ложу "Тамплієри", першими членами якої стали відставні офіцери та чиновники. Польські тамплієри давали обітницю тримати свою діяльність у таємниці, "все приносити в жертву Вітчизні, пролити за неї свою кров, на полі бою не відступати перед трьохкратною ворожою перевагою". Було розроблено проект статуту ложі, згідно якого керівництво цією ієрархічно структурованою організацією покладалося на Верховну раду, очолювану Великим майстром. Передбачалося створення провінційних комітетів, намісництв і округів. У кожному з них мали бути свої "роз'їздники" (гінці), покликані забезпечити зв’язок між керівниками ложі, "прокурори" в губернських центрах — гаранти безпеки самої організації та кожного її члена. Проте Маєвський відхилив цей статут, угледівши в ньому небезпеку для своєї масонської влади.

Реальну владу над польськими тамплієрами (чи "рицарями храму”) поступово перебрав Карвицький — заступник Великого майстра. Оскільки між "Тамплієрами" та "Патріотичним товариством" підтримувалися тісні контакти (ряд членів "Патріотичного товариства" належали водночас до "Тамплієрів", а керівництво "Тамплієрами" — передусім намісники — до Патріотичного товариства"), то Карвицький здійснив спробу об’єднати ці таємні організації, проте через брак коштів не спромігся цього зробити.

На відміну від "Патріотичного товариства", тамплієри не вважали свою організацію політичною, підкреслювали її суто масонський характер. Свою відмежованість від політики вони доводили тим, що бралися допомагати лише народам, які виборювали собі незалежність, поляки ж, як вони вважали, такої боротьби в першій чверті XIX ст. не вели.

Організаційна структура польських таємних товариств і лож в Україні не відзначалася ні чіткістю, ні стабільністю, належали до різних обрядів: французького, шотландського тощо. До того ж їхнє керівництво вносило на власний розсуд корективи в структуру та обрядову практику організацій. Так, "офіцери" ложі "Тамплієрів", побудованої на трьохступеневій посвяті (масони 1-го ступеня зобов'язувались любити ближнього й надавати один одному допомогу, 2-го ступеня - зберігати національну ідентичність, 3-го ступеня — безмежно любити свою Вітчизну), щоб уберегти свою організацію від поглинання її "Патріотичним товариством", запровадили 4-ту ступінь втаємничення, що відповідала 33-й ступені французького обряду й зобов'язувала адепта жертвувати своїм життям заради Вітчизни та надавати посильну допомогу тим народам, які ведуть національно-визвольну боротьбу. Наявність додаткового ступеня посвяти робила організацію привабливішою для багатьох поляків. Розпізнавальними знаками польські масони не користувалися, вони впізнавали "свого" по тому, що однаково оцінювали становище у Польщі та Росії, у розмовах з однодумцями "нічого не приховували". Взагалі, конспірація в них була поставлена не кращим чином, їхні "офіцери", як констатував слідчий комітет, висловлювали своє невдоволення урядовою політикою "без найменшої обережності", причому окремі з них "навіть заявляли, що нинішній порядок не може продовжуватись надалі... поширювали туманні чутки про (існування) таємного товариства, покликаного змінити форму державного управління в Росії". Тому органи безпеки порівняно легко розкрили на початку 20-х років "Патріотичне товариство", заарештували ряд його членів і зрештою паралізували його діяльність.

Низовою ланкою "Патріотичного товариства" на Правобережній Україні стали польські гміни (земляцтва). Керівництво доручило поширювати вплив організації на Волині та Поділлі Собанському. Він заснував у Бердичеві Провінційну раду, до складу якої увійшли Карл Дзековський та колишні офіцери — Тарновський й Івашкевич. Згодом склад Провінційної ради поповнився офіцером у відставці Скибицьким, волинським губернським предводителем дворянства графом Петром Мошинським, колишнім головою 2-го департаменту головного суду Волинської губернії Станіславом Карвицьким і Цішевським. Центральний комітет товариства призначив віце-президентом Провінційної ради Дзековського, надіслав їй статут. Згодом Центральний комітет поділив провінцію "Волинь" на три зони: Волинську, Подільську та Київську губернії. Волинське відділення очолив Тарновський, подільське — Собанський, київське ж залишилося без керівництва. Провінційна рада отож припинила своє існування. Ще пізніше Волинську провінцію було поділено на шість округів (Ровенський, Овруцький, Кременецький та ін.).

Але ці адміністративні перебудови мало сприяли активності "Патріотичного товариства". Охочих увійти до нього явно бракувало. За даними слідчого комітету, склад цієї таємної організації не перевищував ЗО осіб.

Члени "Патріотичного товариства" мешкали здебільшого у сільській місцевості, на значній відстані один від одного, й тому не мали можливості регулярно збиратися для вирішення поточних завдань. Спорадичні засідання організації відбувалися в ярмаркові дні в Балті та Бердичеві, а також під час контрактових ярмарків у Києві. Тоді ж здійснювався й прийом нових членів.

Поширювала свої впливи на Правобережну Україну також ложа "Тамплієрів". Посвята адептів цієї ложі відбулася на початку 1821 р. на двох зібраннях у Києві. Тоді ж було утворено керівній центр ложі — Верховну раду, до складу якої увійшли Маєвський (Великий майстер), Станіслав Карвицький (заступник Великого майстра), Лаговський (Великий оратор), Пулавський (Великий намісник), Цішевський (Великий суддя), Загорський (Великий обозний) та Карвицький (Великий секретар). Збиралися на свої засідання "рицарі храму" в Бердичеві. На одному з таких засідань було ухвалено заснувати в кожній губернії по ложі з 12-ти осіб, керівником майбутньої волинської ложі призначено Карвицького, подільської — Мошинського, київської (за даними слідчого комітету, її так і не утворили - Пулавського та Цішевського.

Керівники польських "майстерень", полтавської ложі "Любов до Істини" та київської "З'єднаних слов'ян" (чи "Союзу благоденствія") підтримували між собою зв'язки. Так, провідники "Патріотичного товариства" здійснили спробу налагодити контакти через полтавського масова Василя Лукашевича з російськими декабристами, хоч сам Лукашевич радив їм триматися подалі від цих "легковажних і надто запальних" поборників демократичного оновлення Росії. Знехтувавши порадами полтавського "брата", полковник Крижановський у 1824 р. під час контрактів у Києві провів переговори з М.Муравйовим та І.Бестужевим. Він самовпевнено пообіцяв декабристам, що польські патріоти на випадок державного перевороту в Росії обеззброять Литовський корпус та перешкодять поверненню з Варшави в Петербург цесаревича. Про ці переговори знали волинські члени "Патріотичного товариства" — Карвицький, Маєвський, Ворцель, Тарновський, Івашкевич. "Рицарі храму” на співпрацю з російським таємним товариством не зважилися.

"Патріотичне товариство", ні, тим паче, "Тамплієри" далі розмов не пішли й практично нічим не допомогли декабристам. Слідчий комітет констатував у 1826 р., що він "не виявив жодних обставин, які дозволили б припустити, що... одне з цих товариств вдалося до якихось дій".

Масонські ложі України мали можливість познайомитись з досвідом роботи таких польських таємних організацій, як "Товариство справжніх поляків", "Молода Польща" та "Союз польського народу". Проте вони жодною мірою не копіювали польські зразки. Попри певний вплив польського масонського руху на український, останньому були притаманні виразні національні риси — данина місцевій специфіці політичної обстановки та громадсько-політичних рухів, національній ментальності. Так, українське масонство брало активну участь у виробленні та пропагуванні ідеї визволення слов'янських народів від національних та політичних утисків, їх об'єднання в загальнослов'янську федерацію під егідою України². Немає жодних підстав вважати, що ця ідея була запозичена в польської суспільно-політичної думки чи польського визвольного руху.

Те, що національні риси в українському масонському русі не стали все ж визначальними, свідчило не про копіювання українськими масонами польських зразків, а про їхню прихильність до космополітичних засад ордену. Зародившись у Західній Європі, масонство повсюдно вважало своїм основним завданням створення всесвітнього, наднаціонального братства, воно нехтувало специфікою національного розвитку тих країн, де пускало своє коріння, відверто тяжіло до універсалізму. Відкидаючи національне, воно, як правило, цуралося свого національного підґрунтя чи, принаймні, намагалося його приховати. Явна перевага інтернаціонального над національним була притаманна й масонству України.

Характер діяльності масонських лож в Україні першої чверті XIX ст. розглянемо на прикладі харківської та полтавської "майстерень".

Харків масони почалися обживати в середині 60-х років XVIII ст., після прибуття на Харківщину пастора й містика, професора Московського університету Віганда, якого в 1764 р. запросив учителем для своїх дітей на трирічний термін генерал М.О.Хомутов. Віганд поселився в маєтку генерала — селі Бабаї поблизу Харкова. У своїх мемуарах він згадував про зустріч з кількома харківськими "братами", імена яких, зрозуміло, не назвав. На думку О.Зінухова, це були, скоріше всього, тамтешні німецькі поселенці. Відкриття у 1805 р. Харківського імператорського університету вписало нову сторінку в біографію харківського масонства. У професорсько-викладацькому колективі цього вузу, переважно з іноземців, знайшлося місце й для “вільних каменярів".

Однак ложа з'явилася в Харкові лише з прибуттям у місто в 1817 р. нового попечителя університету — Захарія Яковича Карнеєва, командора Мальтійського ордену, до якого свого часу належав імператор Павло І. Ступінь масонської посвяти в Карнеєва була достатньо високою, щоб він зміг відкрити "майстерню”. В університеті Карнеєв організував релігійно-етичне товариство, яке стало філією петербурзької ложі "Вмираючий Сфінкс” й підпорядковувалося, скоріше всього, масонському об’єднанню "Астрея".

Зрозуміло, очолив новостворену ложу її засновник. Активними членами ложі були професор філософії Андрій Дудрович (родом із Закарпаття) та викладач російської історії Петро Гулак-Артемовський, який виставляв своє масонство напоказ (ходив із палицею, ручка якої була зроблена у вигляді масонського молотка). Загалом до харківського "Вмираючого Сфінкса” належало 15-20 "братів" та "сестер", зокрема харківський поміщик Петро Ольховський зі своєю жінкою, сестра Ольховської Марія Власова (вона переїхала до Харкова з Петербурга і, мабуть, була господинею в тому будинку, де збиралися “вільні каменярі"), університетські науковці та викладачі, місцеві дворяни.

В 1825 р. Карнеєв полишив Харків. Керівником ложі став новий університетський попечитель Олексій Перовський — побічний син графа Олексія Розумовського, відомого масона. Про його масонську діяльність інформації не збереглося, адже вона припала на той період, коли таємні організації в Російській Імперії було суворо заборонено.

Харківська ложа політикою, здається, не займалася, а спрямовувала свою діяльність у релігійно-етичне русло, її члени віддавалися самовдосконаленню та вдосконаленню ближніх, не забуваючи при цьому підсаджувати один одного на службовій драбині. О.Зінухов вважає, що П.Гулак-Артемовський домігся блискучої кар'єри в університеті (в 1825 р. став професором, у 1841 р. — ректором) не завдяки своїм скромним науковим заслугам, а саме через приналежність до масонства (йому протегував Карнеєв).

Інший характер мала діяльність полтавської ложі "Любов до Істини", заснованої в квітні 1818р. начальником канцелярії "малоросійського" генерал-губернатора князя М.Г.Репніна, надвірним радником, багатим поміщиком Михайлом Новіковим, для якого масонство, схоже, було рідною стихією (до свого переїзду до Полтави він пройшов стажування в одній з петербурзьких лож, опісля став членом-фундатором "Союзу порятунку" та його головної управи в Полтаві — "Союзу благоденствія"). Сучасники не особливо йому симпатизували. Декабрист С.Трубецькой, наприклад, вважав, що Новіков "поводився не кращим чином, прагнув до наживи, через що ми від товариства не хотіли мати з ним справу". М.Муравйов-Апостол також відзначав, що полтавський масон зловживав своїм становищем, і рекомендував триматися від нього подалі. Навіть соратник Новікова по масонству, Василь Лукашевич, нарікав на його важкий характер і запевняв, що він не користувався ні довірою, ні повагою.

Великим майстром полтавської ложі став колишній губернський предводитель дворянства (маршалок), багатий поміщик, прямий нащадок страченого гетьманом Іваном Мазепою Василя Кочубея — Семен Кочубей. Історик І.Ф.Павловський характеризував його як не переобтяжену освіченістю, проте добру, щедру, привітну людину. Семен Михайлович охоче займався меценатством (подарував рідному місту цегельню, садок, виділив приміщення під полтавський інститут благородних дівиць, звів на свій кошт кілька адміністративних будівель тощо). Щедрість зрештою привела його до банкрутства — він полишив цей світ в убозтві і самотині.

До ложі "Любов до істини" належали також колишній губернський суддя, статський радник В.Тарновський, в маєтку якого (село Тернавщина біля Полтави) відбувалися засідання ложі, хорольський предводитель дворянства С.Алексеєв, його брат — катеринославський губернський предводитель дворянства, статський радник Д.Алексеєв, полтавський прокурор Горбовський, командир Сумського гусарського полісу, полковник Карпов, полковник А.Глінка (член "Союзу благоденствія"). Особливим авторитетом у ложі користувався багатий поміщик Переяславського повіту (власник Борисполя та ряду інших маєтків), повітовий предводитель дворянства Василь Лукашевич, який входив також до підпорядкованої Великому Сходу Польському київської ложі "З'єднані слов'яни". “Вітією" (оратором) полтавської ложі був автор безсмертної “Енеїди” Іван Котляревський. Загалом же в ложі нараховувалося понад два десятки членів.

Існує припущення, що полтавськими масонами були також чиновники канцелярії генерал-губернатора В.Григор'єв та Б.Сахаров, а можливо — й сам М.Г.Репнін. Принаймні, в масонській приналежності "малоросійського" генерал-губернатора не було б нічого несподіваного. Князь, за словами С.Єфремова, “мав репутацію ліберала й мало не українського автономіста...". Цей високоосвічений і людяний вельможа (до речі, одружений на доньці Кирила Розумовського — останнього українського гетьмана) прихильно ставився до української інтелігенції, зокрема до Івана Котляревського та Тараса Шевченка, посприяв надрукуванню праці Д.Бантиш-Каменського з історії України. Втім, коли уряд закрив полтавську "майстерню”, ІТ.Репнін поспішив відмежуватися від масонства. В своєму донесенні начальнику головного штабу П.М.Волконському він намагався виправдати своє потурання масонам тим, що ложа "Любов до Істини" була підпорядкована підвідомчій міністерству поліції столичній "Астреї", а отож існувала з відому цього міністерства, й пообіцяв, що надалі, допоки він буде господарем Малоросії, в ній не відкриється жодна ложа.

Що спонукало ряд представників суспільної еліти Полтавщини зайнятися масонською діяльністю? Думається, зізнання Василя Лукашевича слідчому комітету певною мірою дають відповідь на це питання. Лукашевич пояснював свій інтерес до масонства юнацькою романтикою ("пішов у 17-річному віці у відставку, проживав на волі безбідно, віддався тому бродінню ума, яке притаманне молодості, коли відсутній дороговказ"), честолюбивим прагненням піднятися над людьми ("осяятись тим світлом, яке б... виділило мене з загального класу людей своєю захопленістю містикою ("все містичне й таємниче здавалося мені невимовне чудовим"), принадністю гуманної масонської етики ("вважав, що товариства, формуючи людську душу, породжують братерські зв'язки й схиляють до взаємних обов'язків"). Звичайно, сумнівно, щоб Лукашевич розкрив перед слідчим комітетом душу нарозпашку, проте в його зізнанні передано ряд мотивів, що ними керувалися ті хто бачив у масонстві ліки від душевного дискомфорту.

Як уже зазначалося, керівництво полтавської ложі підтримувало зв'язки з декабристами, намагалося прилучити до активної громадсько-політичної діяльності місцевих дворян. Ложа готувала поповнення для "Союзу благоденствія". Так, Муравйов-Апостол свідчив на слідстві: "Новіков утворив у Полтаві ложу, що служила розсадником таємної організації. Він приймав до неї малоросійських дворян, найбільш здібних з них влаштовував у товариство, іменоване "Союзом благоденствія".

Ложа "Любов до Істини", яка організаційно належала до петербурзької "Астреї", проіснувала менше року і, як запевняв на слідстві П.Пестель, не встигла перетворитися в таємну політичну організацію. 12 березня 1819 р. за "височайшим" повелінням її було закрито. Найімовірніше, причиною закриття послужили її зв'язки з "Союзом благоденствія".

М.Є.Слабченко вважав, що масонство "не цікавилося практичним життям і оббігало практичні питання", тобто недостатньо відповідало запитам часу, через що в суспільстві зрештою відбулося нове перегрупування сил — з'явилася низка немасонських таємних товариств, які, за його словами, "не боялися розв'язувати різні (наболілі) питання революційним шляхом", а "українське панство, яке раніше групувалося в ложі... почало відходити від масонства... "

Думається, М.Є.Слабченко недооцінював живучість і дієвість масонських лож, кількість яких упродовж першої чверті XIX ст. далебі не зменшувалася, й випустив з уваги те, що ініціаторами створення таких "немасонських" організацій та їхніми керівниками були, як правило, "вільні каменярі". Тому більш вірогідно, що ще на світанку своєї історії масонство в Україні вдавалося до випробуваної масонської тактики — створення підконтрольних таємних товариств і громадських організацій, щоб з їх допомогою реалізовувати свої задумки.

Однією з таких організацій було засноване в першій половині 20-х років XIX ст. на Лівобережжі Василем Лукашевичем неросійське таємне товариство". До нього увійшли споті В.Тарновський, С.Кочубей, брати Алексеєви (Степан і Дмитро).

Малоросійське таємне товариство" підтримувало стосунки з професорами Ніжинського ліцею ім. князя Безбородька та інших вузів України, в тому числі київських, а також з тими польськими таємними організаціями, які не пішли на контакти з декабристами. Втім, існування "Малоросійського таємного товариства” не можна вважати доведеним фактом. Річ у тім, що в 1826 р. на слідстві Лукашевич рішуче спростовував свідчення ряду декабристів про те, що нібито ця таємна політична організація працювала в Україні під його керівництвом і що вона ставила за мету відірвати Україну від Росії. Слідчий комітет дійшов висновку, що М.Новіков і В.Лукашевич лише “мали намір" утворити з масонських лож таку організацію, що вони "хотіли зробити Україну незалежною, але обмежилися самою спробою, і (таємне) товариство не стало реальністю". Думається, можна погодитися з С.Єфремовим, який вважав, що “українське товариство таки існувало... (але) не закінчило ще своєї організаційної роботи і не встигло широко розгорнути свою діяльність" .

Під час слідства над декабристами уряд довідався про існування в Полтаві таємних організацій. 18 січня 1826 р. військовий міністр Татіщев звелів князю М.Г.Репніну заарештувати Василя Лукашевича, Володимира Тарновського, Семена Кочубея та Степана Алексеєва (Михайло Новіков вже пішов з життя). В заарештованих вилучили лише частину паперів, бо решту масони встигли знищити. Невдовзі Кочубея, Алексєєва і Тарновського звільнили з-під арешту, а Лукашевича випустили з Петропавлівської в'язниці й віддали під нагляд поліції, взявши від нього письмове зобов'язання не відлучатися нікуди з свого Бориспільського маєтку, ні з ким не підтримувати ніяких зв'язків та займатися надалі виключно господарськими справами й вихованням дітей. Порівняно м'яка міра покарання полтавських масонів, думається, свідчила про те, що уряд не угледів у їхній діяльності особливого криміналу.

Отож, якщо своїм соціальним складом масонські ложі в Україні в другій половині XVIII — першій чверті XIX ст. майже не відрізнялися між собою, то характер їх діяльності, навпаки, був різний. Одні "майстерні" обмежувалися релігійно-етичною практикою, інші ж кидалися в політику та дошукувалися шляхів вирішення національного питання, схиляючись до ідеї створення слов'янської федерації.

Масонський рух в Україні ще до його заборони в 20-х роках XIX ст. був значно слабкішим, ніж у Західній Європі. Якщо на Заході "вільні каменярі" спромоглися взяти активну участь у створенні США, задавали тон у політичному житті Франції, Англії, Італії, то в Україні вони діяли надто обережно, розрізнено, незлагоджено, без чіткої ідейної основи. Масони в Україні були позбавлені можливості гартуватися в міжнародному громадсько-політичному русі, навіть не виробили єдиної концепції майбутнього устрою України. Саме тому вони не спромоглися виконати об'єднавчу, консолідуючу місію в громадсько-політичному житті країни, що виявилося під силу європейському масонству. І це попри значний вплив на них з боку енергійної французької масонерії, настільки значний, що окремі дослідники навіть відзначають керівну роль Великого Сходу Франції в розвитку масонського руху в Україні.

Приділяючи чільну увагу просвітницькій діяльності, в чому можна бачити слідування французькій та польській масонській традиції, "королівське мистецтво" в Україні все ж дедалі більше політизувалося, особливо в другій половині XIX ст. Про це свідчить, зокрема, приналежність масонської родини Гамаліїв до народницької організації "Народна воля". До цієї революційної організації входили Г.Гамалія, його дружина, шестеро їхніх дітей та невістка. У 1863 р. українець із Житомирщини, офіцер, масон Андрії Красовський поширював листівки серед вояків-українців царської армії, яких готували до придушення польського повстання, із закликом утримуватися від нищення цивільного населення й не виконувати "безбожні" накази своїх командорів. За вироком царського суду він був розстріляний. У другій половині XIX ст. окремі масони (скажімо, Михайло Драгоманов) брали участь у діяльності українських громад. Однак до початку XX ст. масонський рух в Україні повністю на політичну боротьбу не переключився, не став суто політичним явищем.

Як випливає з наведених вище фактів, царському уряду впродовж XIX ст. не вдалося покласти край діяльності масонів в Україні, він лише загнав їх у глибоке підпілля. Існують й інші підтвердження цього. Так, збереглося донесення балтського земського справника подільському губернатору від 28 липня 1845 р. про приналежність до масонства місцевого поміщика Станіслава Дениска (в його маєтну під час обшуку було виявлено масонські регалії: золота лопаточка, дощечка з Ірами, мантія, листи французькою мовою тощо). Отож, запас міцності в масонів України XIX ст. виявився достатнім, щоб принаймні частина їх вистояла в умовах урядових заборон і репресій.

Слід зазначити, що масонська ідеологія й тактика помітно вплинули на діяльність інших таємних організацій, в які гуртувалися представники української інтелігенції, опозиційні кріпосницькій системі, самодержавно-поліцейському режиму та великодержавній національній політиці уряду. Цей вплив позначився, зокрема, на діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1845- 1847рр.).

Масонський вплив на кирило-мефодіївців простежується вже в назві їхньої організації. На кшталт масонської ложі “З’єднані слов'яни", яка взяла назву "св. Іоанна", братчики в Києві назвали себе йменням "Св. Кирила та Мефодія", вбачаючи в ньому символ слов'янського єднання. Запозичили вони від масонів і предметну символіку — носіння персня як розпізнавального знака. Єднав кирило-мефодіївців з масонством, передусім з польськими месіаністами, і наявний у їхній програмі релігійно-містичний елемент. Думається, на світоглядну позицію братчиків певною мірою вплинув традиційний масонський ідеал "свободи, рівності та братерства", сприйнятий ними крізь призму тих завдань, які вони ставили перед собою: боротьба проти самодержавства й кріпосництва, за створення союзу вільних і рівноправних слов'янських народів.

На жаль, наявна джерельна база не дозволяє глибоко й всебічно простежити масонський вплив на ідеологію та практичну діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Братчики не охоче розповідали про свою діяльність (цей висновок напрошується, коли знайомишся, наприклад, із щоденником Пантелеймона Куліша), що, на наш погляд, було даниною масонській традиції та звичці бути небалакучим у суспільстві, де "на всіх язиках все мовчить..."

Державні органи також не квапилися розголошувати про справжні наміри кирило-мефодіївців — можливо саме тому, що вбачали зв'язок між ними та масонами. На цей висновок наштовхує, зокрема, такий факт. 13 квітня 1847 р. генерал-губернатор Правобережної України Д.Г.Бібіков подав графу О.Ф.Орлову копію відозви братчиків "К верным сынам Украины". На доповідній записці графа Микола І власноручно написав: "Явная работа той же общей пропаганди из Парижа [явний натяк на масонерію Франції. — Авт.], долго этой работе на Украине мы не верили, теперь ей сомневаться нельзя, й слава Богу, что так раскрылось..."

Можна припустити, що серед кирило-мефодіївців були й "вільні каменярі". Принаймні, існують непідтверджені дані про причетність до масонства Тараса Шевченка.

Масонство другої половини XIX ст. послужило перехідним містком від напівмістичного дворянського "королівського мистецтва" другої половини ХУШ — першої чверті XIX ст. до різночинного "політичного" — початку XX ст. Якщо до заборони масонських лож у 20-х роках XIX ст. вони вербувалися переважно з представників старшинсько-шляхетських родин (Кочубеї, Капністи, Кулябки, Ломиковські, Лукашевичі, Мартоси, Полетики, Родзянки, Скоропадські, Сулими, Тарновські, Томари, Туманські, Ханенки та ін.), то потім, у зв'язку з формуванням української інтелігенції та національної буржуазії, в них зростає відсоток вчених, лікарів, юристів, архітекторів, літераторів, техніків, промисловців, купців тощо. Це внесло зміни у характер масонської діяльності — послабило в ній містичний елемент й посилило політичний та національно-визвольний.

Зв'язок масонів з "Народною волею" не був, таким чином, випадковістю: масонство явно радикалізувалося. Проте завершилась ця перебудова масонського руху вже на початку XX ст. в іншій історичній обстановці.

1. Поява, склад та організаційна структура "політичного

масонства" на початку XX ст.

Широка участь молодої української інтелігенції в наростаючому революційному та національному русі посприяла активізації та радикалізації масонського життя в Україні на початку XX ст.

При цьому масонство в Україні, поза сумнівом, чутливіше реагувало на зміни в суспільно-політичній обстановці, ніж у Росії. Ще до проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 р., ніби передбачаючи лібералізацію громадсько-політичного життя в державі, воно почало утворювати нові ложі. Так, у 1901 р. у Харкові з'явилася ложа "Шевченко", а ще через три роки в Чернігові — ложа "Братерство". До них входили відомі тодішні українські діячі культури та громадські активісти. Білще того, в 1900 р. на першому Українському масонському конгресі п'ять місцевих лож (у Києві, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Одесі і Полтаві) започаткували процес об'єднання єдину організацію — Велику ложу України, оформлення якої завершилося вже за доби української революції. Ці ложі намагалися встановити зв'язки із зарубіжними масонськими центрами, особливо Великим Сходом Франції та Великою ложею Франції (шотландського обряду).

Вини запитання: чим приваблювала масонська форма громадсько-політичного руху тодішню національну інтелігенцію? Думається, відповідь на нього можна одержати лише з зізнань самих "вільних каменярів".

Немає сумніву, що багатьом адептам масонства припала до вподоби гуманістична ідеологія "королівського мистецтва". Так, одеський "вільний каменяр" Володимир Чехівський пояснював слідчому мотиви свого вступу у масонську організації тим, що уподобав її світлу мету — "братерство між усіма людьми й братерство між народами, боротьба з царським абсолютизмом і деспотією". Інші масони запевняли, що керувалися при цьому банальним політичним прагматизмом. Зокрема, О.Ф.Керенський у своїх мемуарах вказував на ті переваги, що їх надавала надпартійна структура для роботи "по зміцненню зв'язків між лідерами освіченого земства та міською інтелігенцією". Він вважав, що масонська конспірація дозволяла ефективно працювати в умовах зростаючої політичної нестабільності й недоброзичливого ставлення широкої громадськості до таємних організацій.

Сергій Єфремов пояснював причину потягу духовної еліти до масонства тими історичними уроками, які вона здобула в боротьбі з самодержавством у 1905 р. Поразка революції сприймалася як наслідок партійної, програмової та тактичної роз'єднаності поступових сил та "ізольованості російського визвольного руху від співзвучних європейських течій, що дало змогу вже розбитому царизмові одержувати допомогу з-за кордону од своїх прихильників без жодної перешкоди од європейської демократії".

На думку С.Єфремова, саме таке розуміння історичного процесу спонукало переглянути тактику революційної боротьби, "тим чи сим способом зв'язатися з європейською демократією, щоб під скрутну хвилину почувати за собою її товариську руку й допомогу". Він гадав, що розв'язати ці завдання була спроможна лише масонська організація, адже лише вона могла "об'єднувати людей поступового напряму на певних конкретних завданнях, разом з тим полишаючи вільну руку кожному в його партійних чи національних вимогах", а головне — "вводила визвольний рух у контакт з європейською демократією і, нарешті, своєю доброю, віками виробленою формою конспірації давала чималі гарантії, що сюди не проберуться... агенти царського правительства і провокатори..."

Отож, як випливає зі слів С.Єфремова, відродження масонства на початку XX ст. — наслідок переосмислення застарілих, неефективних форм політичної боротьби і пошуків нових, дієвіших її форм, переорієнтації політичних опозиціонерів на тісне співробітництво з міжнародною демократією.

Ніби розвиваючи думку С.Єфремова, американський історик Л.Хаймсон дійшов висновку, що, з одного боку, назрівання революції, а з іншого — супротив контрреволюції породили потребу визначитися у ставленні до цих процесів і, як наслідок, викликали загальне збентеження в колах інтелігенції, спричинили переважання серед громадських активістів особистих зв'язків над партійними, що розпадалися.

Варте уваги визначення причин появи "політичного масонства" Є.Кусковою, яка вважала, що саме масонську форму участі в громадсько-політичному русі було обрано для того, “щоб захопити вищі і навіть двірцеві кола", які “на просту назву політичне не спокусилися б".

Думається, неабияку роль у відродженні масонства відіграли снобізм та особисті амбіції багатьох представників духовної еліти. Масонство імпонувало тим, що давало можливості своїм адептам відчувати себе "справжніми європейцями”, культивувало в них ілюзію зверхності (моральної та інтелектуальної) над "профанами" (немасонами), а головне — сприяло адміністративному просуванню. Історик Г.Аронсон, безперечно, мав рацію, коли писав, що "королівське мистецтво” зачаровувало багатьох своєю "теорією еліти", якій були притаманні "елементи вождизму". Для української інтелігенції, національні почуття якої були вражені тим, що росіяни обходили її при заміщенні адміністративних посад (українців у державний апарат брали неохоче), ця обставина мала далеко не останнє значення. Підтвердження цьому знаходимо у спогадах Михайла Грушевського, який скаржився, що українців у російській державі намагалися тримати на других ролях, і запевняв, що членами лож ставали ті, "хто хотів грати роль".

Не відчуваючи нестачі в охочих прилучитися до "королівського мистецтва", масонський рух в Україні впевнено спинався на ноги, особливо після обнародування царського маніфесту 17 жовтня 1905 р.

Невдовзі після відкриття емісарами Великого Сходу Франції масонських лож у Петербурзі та Москві запрацювали “майстерні" також у Києві та Одесі. Польський історик Л.Хасс вважає, що в цих українських містах у 1909 р. з'явилося по одній ложі, однак, за свідченням масона Д.Бебутова, у Києві тоді насправді запрацювали дві ложі. Історія їхньої появи така. У 1908 р. на одному із засідань петербурзької ложі в масони було прийнято "депутата від Києва" Лучицького. Це був член Державної Думи від Києва, професор Київського університету, історик і громадський діяч Іван Лучицький. Ново посвяченому відразу ж доручили пропагувати масонські ідеї у місті над Дніпром та навербувати достатню кількість адептів для відкриття там ложі.

Прибувши до Києва на різдвяні канікули, Лучицький енергією неофіта взявся за доручену справу. Аналогічне завдання одержали також князь Д.Бебутов та А.Марголін — член ЦК та Виконавчої комісії єврейської партії Поалей-Ціон (він був, як вважає Т.Гунчак, прихильником української національної ідеї). Зустрівшись наприкінці 1908 р. у Києві з Ду-чицьким, Д.Бебутов довідався від нього, що в місті вдосталь охочих стати "вільними каменярами", щоб можна було відкрити ложу.

Потім Д.Бебутов та А.Марголін прибули в Одесу, де мали зустріч із присяжним повіреним Ратнером, який ще не був масоном, однак збирався ним стати. За пропозицією Ратнера, гості з Санкт-Петербурга прийняли в масони на його квартирі не лише самого господаря, але й директора Кредитного товариства Суботкіна, гласного Думи Сим'якова та ще кількох осіб. Л.Хасс називає серед тодішніх одеських масонів також адвоката в політичних процесах О.Я.Пергамента. Усе ж потрібного мінімуму адептів для відкриття в Одесі ложі тоді ще не набралося, тому ложу відкрили дещо пізніше.

Повернувшись до Києва, Д.Бебутов та А.Марголін посвятили в масони одинадцять киян, рекомендованих Лучицьким. у тому числі товариша прокурора судової палати Пахомова, кількох професорів та громадсько-політичних діячів. Нововідкриту ложу назвали "Київською зорею", її майстром-намісником став багатий і впливовий у промислових колах Російської імперії барон Федір Штейнгель, якому в житті лише масонства й бракувало, першим спостерігачем ("наблюдателем") — Литвинов, другим спостерігачем — голова страхового комітету, кадет Іван Полторацький, секретарем — член Державної Думи і Товариства українських поступовців, юрист А.В'язлов, оратором — судовий чиновник Пахомов. Т.А.Бакуніна згадувала, що київським масоном був також попечитель Київського учбового округу Зілов. Пахомову хотілося відігравати в масонській організації більш поважну роль. Він домігся в Петербурзі дозволу відкрити в Києві ще одну "майстерню" і став її венераблем (головуючим).

Київ упевнено претендував на роль центру масонського руху в Україні. Від "Київської зорі" вже наприкінці 1909 р відпаростилася нова ложа — "Правда", яка, за свідченням А.Ніковського, стала виконувати функцію Малої ради — керівного центру київських лож. О.Гальперн запевняв, що в роки першої світової війни це була друга після петербурзької місцева рада в Російській імперії, що засвідчувало високий авторитет київської масонської організації. Серед її членів А.Ніковський називав С.Єфремова, Ф.Штейнгеля, М.Грушевського, С.Чебакова, І.Полторацького та Є.Шольпа. С.Єфремов не вважав Є.Шольпа масоном, однак твердив, що київські "вільні каменярі" підтримували з ним тісні зв'язки. Членами цієї найповажнішої київської ложі він називав також А.В'язлова, Ф.Матушевського (громадський діяч, публіцист, член ТУП, а згодом — РДПУ та УПСФ), В.Бажаєва, С.Іванова (член Державної Думи, професор), В.Косинського (економіст, професор Київського політехнічного інституту, кадет), М.Радченка (член окружного суду), Г.Александровського (громадський діяч, літературознавець, професор Вищих педагогічних жіночих курсів, а згодом — і Київського інституту народної освіти та музично-драматичної школи ім. М.В.Лисенка), В.Лозинського (громадський діяч, ботанік, член "Народної волі" і Російської соціалістичної революційної партії) та М.Васнюхова. Керівниками ложі були, за його свідченням, Ф.Штейнгель (венерабль), Д.Тригорович-Барський (спостерігач) та І.Полторацький(секретар).

С.Єфремов згадував, що в 1910-1911 рр. з ложі "Правда" виділилась окрема "майстерня" "Єднання" ("Единение"), до якої увійшли сам С.Єфремов, товариш прокурора С.Чебаков, член окружного суду М.Радченко, Г.Александровський, В.Лозинський та М.Васнюхов (решта залишились у ложі "Правда”). Упродовж одного-двох років склад ложі "Єднання" поповнився З.Ахрімовичем, В.Прокоповичем, Є.Слуцьким, Фльоровим і московським лікарем Бочкарьовим. У результаті виділилася нова ложа — "Федерація", членами якої стали: професор Київського університету, медик О.Корчак-Чепурківський, В.Прокопович, З.Ахрімович, Бочкарьов та ще один масон з ложі "Єднання" (С.Єфремов не пам'ятав, хто саме). Згодом до цієї ложі увійшов також А.Ніковський, проте останній називав цю "майстерню" не "Федерація", а "Світло правди", хоч і не наполягав на точності цієї назви. Венераблем ложі А.Ніковський називав С.Чебакова (ймовірно, це й був той, забутий С.Єфремовим, масон, який перейшов у "Федерацію" [“Світло правди"?] з ложі "Єднання"). Членами "Федерації" ("Світла правди"?) А.Ніковський вважав також З.Алоїзієвича та М.Радченка.

Ложа проіснувала недовго, оскільки ряд її членів (З.Алоїзієвич та ін.) вороже ставилися до українського національного руху, через що Мала рада тимчасово її "приспала", тобто оголосила завмерлою.

Як свідчили на слідстві у справі В.Затонського колишній статистик Л.Личков та професор зоології Київського університету Д.Белінг, щонайпізніше у 1910-1911 рр. у Києві діяла також ложа "Зоря", засідання якої відбувалися в приміщенні землеробського синдикату на вул. Фундуклеївській (нині вул. Б.Хмельницького). Венераблем "Зорі" був громадський і педагогічний діяч, літературознавець, філолог та етнограф В.Науменко, членами — Д. Белінг, Л.Личков, приват-доцент Київського університету В.Казановський, присяжний повірений Бриліант, Чорнояров, лікар Квятковський, службовець Держбанку Ігнатович, професор медичного інституту Константинович та ін. Наприкінці 1916 р. до цієї ложі увійшов В.Затонський, який працював тоді разом з В.Казановським у лабораторії Товариства цукрозаводчиків, проте невдовзі він вийшов з ложі. За спогадами Д.Белінга, до "Зорі" входили переважно "кадетствуючі інтелігенти", а її політичну платформу визначало керівництво, яке стояло горою за конституційну монархію".

Ложа "Зоря" швидко поповнювалася новими масонами, неодноразово утворюючи нові "майстерні". Вона, зокрема, виділила у 1917 р. ложу "Світанок" ("Рассвет"), венераблем якої став Л.Личков. До "Світанку" увійшли також син венерабля Б.Личков, який працював у Київському університеті, фармацевт Морейніс, присяжний повірений Малютін, бактеріолог Беньяш, хімік А.Семенцов та ін. Як згадував Д.Белінг, на одному із засідань цієї ложі був присутній С.Єфремов.

Десь з 1911 р. у Києві функціонувала також ложа "Нарцис". Вона складалася переважно з росіян, хоч були в ній і українці. Ця ложа належала до шотландського обряду. Вона виписувала дипломи своїм членам відразу двома мовами: французькою та латинською, причому в дипломах зазначалося (можливо, просто декларувалося), що "Нарцис" підпорядковується не загальноросійському масонському центру — Великому Сходу народів Росії, а якійсь іншій масонській організації, що нею, на думку Л.Хасса, міг бути союз лож, утворених і керованих російським відгалуженням містичного ордену мартиністів (розенкрейцерів). Членом цієї ложі був чернівецький адвокат (за Гетьманату — товариш міністра закордонних справ) Артем Галіп, до неї увійшов також генерал Павло Скоропадський.

З київських лож С.Єфремов називав ще й "Істину" та "Астрею", проте він не знав, хто до них належав. Думається, така необізнаність одного з керівників масонського руху в Києві — свідчення того, що обидві ложі не підпорядковувалися Малій раді.

Точних даних про кількість масонських лож у Києві на початку XX ст., зрозуміло, немає. А.Ніковський гадав, що в місті існувало біля 15-20 "майстерень", проте ця цифра, ймовірно, є дещо перебільшеною. Більш реальною виглядає цифра, наведена у праці А.І.Серкова, — 7 лож.

|Ложі відкривалися і в інших містах України — традиційних масонських центрах. Зокрема, працювала ложа у Харкові, венераблем якої був приятель О.Ф.Керенського, учасник усіх масонських конвентів у Росії, юрист Я.Л.Рубінштейн (його після Лютневої революції 1917 р. Олександр Федорович зробив харківським головою). В Одесі в роки першої світової війни існувало щонайменше дві ложі. До них належали, за спогадами С.Єфремова, член УСДРП Володимир Чехівський, кадет Житков, Шварц. В.Чехівський згадував, що одну з цих “майстерень" (її членом він став у 1915 р.) називали "Зіркою Сходу” ("Звездой Востока"), її венераблем був член Товариства взаємного кредиту Житков, а рядовими масонами — професори Одеського університету Шатуновський, Коган, Д.Крижановський, місцевий фабрикант Шпенцер, двоє шкільних учителів (один з них — М.Ржепишевський), інженер Яловиков. "Зірка Сходу" підлягала Великому Сходу народів Росії, на масонські конвенти вона делегувала Житкова. В.Чеховський запевняв, що ця ложа нібито входила до "міжнародної організації масонів". Друга одеська "майстерня" виникла в 1914-1915 рр. і називалася "Святий Іордан".

Відкрилися чи поновили свою діяльність "майстерні" в Катеринославі, Вінниці, Полтаві, Бердичеві. До членів катеринославської ложі С.Єфремов зараховував Ю.Павловського, І.Трубу, вінницької — етнографа, археолога й статистика В.Боржковського, О.Лозинського і, можливо, Фіялковського, полтавської — К.Товкача, його дружину, П.Сільського, П.Чижевського, Г.Ротмистрова. Він згадував, що Мала рада мала намір відкрити "майстерню" також у Чернігові і задля цього прийняла в ложу "Правда" чернігівчанина І.Шрагу, проте в Чернігові не знайшлося для цього достатньої кількості адептів, тому І.Шрагу довелося задовольнитися участю в засіданнях київських "братів". О.Я.Гальперн запам'ятав із членів катеринославської ложі Кроля — учасника петербурзького конвенту 1916 р., причому вважав засновниками цієї "майстерні" прибічників Михайла Грушевського, тобто активних учасників українського національного руху. Бердичівські ма-сони в 1914-1915 рр. працювали у прифронтовій смузі.

У джерелах погано простежується партійний та, особливо, національний склад "вільних каменярів" в Україні на початку XX ст. Однак не виникає сумніву, що партійна мозаїка масонів була вельми строкатою. С.Єфремов згадував, що масонська організація намагалася "притягти до себе впливових людей різних національностей, різних напрямків і партій, од прогресистів з правого боку — без жодних обмежень на ліво..."А.Ніковський також твердив, що в організацію "приймали від крайніх лівих (окрім анархістів) до октябристів". У професора ж Д.Белінга склалося враження, що двері лож були відкриті для всіх, окрім монархістів та антисемітів . Скоріше всього, в кожній ложі існували свої критерії щодо формування свого складу. У будь-якому випадку, найбільше в ложах було кадетів, що стверджував у своїх мемуарах і Михайло Грушевський.

Не менш строкатим був і національний склад "майстерень". Більшість масонів були росіянами, поляками, українцями, євреями, проте ярлик "жидо-масонські" до лож, безперечно, не підходив — євреї становили в них незначний відсоток, кількісно не переважали. О.Я.Гальперн, наприклад, згадував, що в київських ложах їх взагалі не було, а в одеських та катеринбурзькій нараховувалося не більше, ніж по одному. На його думку, незначне представництво євреїв у ложах початку XX ст. пояснювалося не відсутністю у них інтересу до масонства і не їх дискримінацією, а практикою вербування адептів "з кола знайомих". Д.Бебутов, навпаки, твердив, що євреїв брали в ложі, навіть одеські, неохоче, однак це його свідчення виглядає суб'єктивним.

“Політичним" масонство в Україні стало принаймні кількома роками раніше, ніж у Росії, тому невипадково ініціатором створення загальноросійської надпартійної політичної організації — Великого Сходу народів Росії були київські ложі.

До числа лідерів тогочасного масонського руху в Україні належали провідник київських кадетів, присяжний повірений Д.Григорович-Барський, якого високо цінував М.Чхеїдзе і навіть скупий на похвали Михайло Грушевський називав “найбільш здібним і зручним з київських кадетів-масонів", барон Ф.Р.Штейнгель, який був членом також однієї з французьких лож і якого Михайло Сергійович характеризував як людину "дуже обмежену, але амбітну..." Федір Рудольфович очолив у 1915 р. Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст — впливової й добре фінансованої громадської організації, яка тісно співпрацювала з Земським союзом і нараховувала серед своїх службовців чимало українців, Очолюваний ним та іншими масонами підрозділ Союзу міст відкривав українські школи й шпиталі, надавав допомогу українському населенню Галичини, яке найбільше відчуло на собі воєнний тягар.

Масонським активістом був також історик Микола Василенко, який ще до вступу в масонську ложу примкнув до опозиційного руху і належав до партії кадетів.

У 1905 р. Микола Прокопович допустив надрукування на шпальтах часопису "Киевские отклики", редактором якого він був, матеріалів про селянський з'їзд у Москві та фейлетона “Чого хочуть люди, які йдуть під червоним стягом", організував збір грошових пожертвувань для саперів — учасників збройного виступу в Києві 18 листопада 1905 р., амністованих політв'язнів та страйкуючих службовців поштово-телеграфного відомства. У січні 1906 р. він був заарештований на своїй квартирі й потрапив до в'язниці: спершу до київської, а потім і до петербурзької — "Хрести". Отож агітувати його за повалення самодержавства не доводилося.

Член масонської Верховної ради М.Некрасов, який, до речі, вважав українську організацію "особливо сильною", та О.Гальперн відзначали активну участь у масонському русі України також Л.Писаржевського, товариша прокурора київської судової палати С.Чебакова та енергійного Михайла Грушевського.

Як уже зазначалося, Михайло Сергійович з кінця 1909 р. належав до київської ложі "Правда", проте, думається, "вільним каменярем" він міг стати раніше, скажімо до- чи під час своєї зарубіжної поїздки в 1903 р. для читання лекцій з історії України на запрошення Вільної російської школи соціальних наук у Парижі, довкола якої, як уже зазначалося, групувалися російські емігранти-масони. Принаймні, якраз тоді масонські зв'язки були для нього дуже доречні в зв'язку з організацією німецького та французького видань "Історії України-Руси". На користь припущення про більш ранній вступ М.Грушевського до масонської організації свідчить і той факт, що один з керівників Великого Сходу народів Росії, О.Гальперн, напередодні першої світової війни вважав його лідером київських масонів, а для завоювання такого високого становища серед "вільних каменярів" потрібно було мати, крім відповідних особистих якостей, чималий масонський стаж.

Масонська біографія Михайла Сергійовича склалася непросто. Багатьом київським масонам безкомпромісні погляди М.Грушевського в національному питанні здавалися занадто радикальними. Тому "брати" зрештою його й "приспали", тобто розірвали з ним масонські зв'язки, скориставшись, мабуть, його висилкою з України наприкінці 1914 р. Коли ж весною 1917 р. Михайло Грушевський очолив Центральну Раду, тодішні провідники київського масонства (Ф.Штейнгель та ін.) намагалися знову залучити його до свого гурту, настійно рекомендуючи йому при цьому "не зариватися" в українській політиці. Швидко переконавшись, що Михайло Сергійович не відступиться від своїх політичних принципів, вони вдруге, цього разу вже востаннє (принаймні, так запевняв сам М.Грушевський), вказали йому на двері.

До речі, навіть "приспаний" масон міг розраховувати на взаємопідтримку серед "братів", тому масонство відіграло чималу роль в особистому житті Михайла Сергійовича. Так, воно істотно пом'якшило судову розправу над ним. Коли вибухнула перша світова війна й урядові структури занедужали на шпигуноманію, поліція, яка ще в 1910 р. звинувачувала його в таємних зносинах з австрійським урядом (філери тоді повідомляли, що нібито він "годинами засиджувався" на квартирі австрійського консула в Києві), заарештувала вченого. Попри відсутність компрометуючих матеріалів, його було звинувачено в державній зраді й засуджено до заслання в Сибір. Проте на допомогу вченому прийшли впливові "брати". Як згадував він у своїй "Автобіографії", "петербурзькі знайомі" домоглися висилки його не в Сибір, а в м.Симбірськ. Невдовзі його взагалі було переведено в Москву, "під явний нагляд поліції". У березні 1917 р. масони допомогли М.Грушевському повернутися в Київ. Так, Д.Григорович-Барський порекомендував його дружині звернутися за допомогою в цій справі до начальника Київського військового округу масона К.Оберучева, призначеного на цю посаду О.Ф.Керенським. К.Оберучев потурбувався про безпечне прибуття Михайла Сергійовича до Києва, де на нього чекало головування в Центральній Раді.

Масонські ложі України в другому десятилітті XX ст., як правило, керувалися статутними нормами Великого Сходу народів Росії, напрацьованими, як уже йшлося, в другій половині 1912 р. Цей нормативний документ проголосив метою організації "створення пов'язаного моральною єдністю і взаємною довірою братнього ордену" як непартійної структури, яка не обмежує політичної свободи своїх адептів, лише спрямовує їхні зусилля на "захист прав людини й громадянина". Базуючись на ідеології західноєвропейського "королівського мистецтва", статут Великого Сходу народів Росії вніс, разом з тим істотні новації в організаційну форму місцевого масонського руху, щоб максимально пристосувати його до політичних потреб. Так, у ложу дозволялося приймати не лише чоловіків (“братів"), а й жінок ("сестер"), що відповідало місцевій масонській традиції. Максимально спрощувалася орденська ієрархія — зберігалися лише два ступені втаємничення: учень і майстер. Адепта спершу посвячували в учні і лише через певний час, коли він "засвоював традиції (ордену) й проймався його духом", — у майстри. Було спрощено також традиційну масонську обрядовість. "Ритуал прийняття (в ложу) був урочистий, однак без театральщини й бутафорії старого масонства", — свідчив А.Ніковський.

Принципом вербування в ложу адептів статут визначив використання особистих знайомств ("кандидат рекомендується в ложу одним із братів"). Це мало закрити шлях в організацію для випадкових, ненадійних осіб й максимально згуртувати "братів" у міцний колектив однодумців.

Було розроблено таку процедуру прийому в ложу. Після попереднього погодження кандидатури з усіма "братами" (рішення приймалося відкритим голосуванням) одному з масонів доручалося з'ясувати, чи бажає сам рекомендований стати "вільним каменярем", причому, виконуючи це доручення, "брат не повинен (був) відкривати кандидату орденську таємницю, називати орден, членів ложі, розсекречувати існування братства". Якщо кандидат давав свою згоду, двоє масонів готували його до посвяти (один з них неодмінно мав бути в тісних стосунках з новопосвячуваним). Кандидату в масони пропонували заповнити спеціальну анкету й висловити в ній своє ставлення до себе, "братів", сім'ї, Вітчизни, людства. Якщо його відповіді задовольняли членів ложі, від нього брали клятву любити "братів", при потребі захищати їх ціною власного життя, свято зберігати масонську таємницю ("не розсекречувати існування братства, коли б його запитували про це в суді, не розсекречувати нічого, про що він довідається як брат"). Посвячуваний давав обітницю "виконувати ухвали ложі й вищого масонського керівництва". Лише після цього на спеціальному засіданні ложі його урочисто приймали в учні.

Статут допускав посвяту адепта трьома представниками Верховної ради — вищого керівного органу Великого Сходу народів Росії.

Основною ланкою організації вважалася ложа. Вона складалася з 7-14 масонів. Верховній раді дозволялося створювати спеціальні ложі (військові, літературні тощо) з членів звичайних "майстерень". Ложі складалися або з учнів та майстрів, або з самих майстрів. Керували ложею виборчі (обиралися на рік) "офіцери" у складі венерабля, двох "наблюдателів" (спостерігачів), оратора, "казначея" (скарбника) та секретаря. Венерабль головував на засіданні ложі, через нього ложа підтримувала зв'язки з секретарем Верховної ради. Спостерігач був його заступником. Оратор контролював дотримування ложею статутних вимог, його рішення вважалося остаточним. Секретар був хранителем історії ложі, причому задля конспірації ніяких записів він не робив, всю потрібну інформацію тримав у своїй пам'яті. Скарбник відав фінансами ложі.

Коли в ложі набиралося 14 членів, вона могла відкрити нову “майстерню", з новою назвою та своїми "офіцерами".

Особливу увагу статут приділяв збереженню орденської таємниці. В ньому, зокрема, наголошувалося, що "брати зобов’язані тримати в таємниці як саме існування ордену, так і все, що стосується його складу, планів і діяльності... що стане їм відомо на засіданнях ложі". "Брати" знали лише членів своєї ложі, секретаря ж Верховної ради знав лише венерабль.

Масонська посвята вважалася прижиттєвою, проте кожен масон міг "заснути" (вийти з ложі, заздалегідь попередивши про це її керівництво), щоб перейти до іншої ложі, якщо вона погодиться його прийняти. Ложа сама могла "приспати" свого члена, якщо він її чимось не влаштовував. Верховна рада могла “приспати" як окремого масона, так і цілу ложу.

Верховна рада була зобов'язана щороку скликати конвент - вищий законодавчий орган. На нього кожна ложа делегувала одного-двох своїх представників. Крім цих депутатів, у роботі конвенту брали участь також члени й секретар Верховної ради її підзвітного складу. Конвент напрацьовував "основні положення діяльності ордену" на новий річний термін, призначав виборщиків нового складу Верховної ради.

До складу Верховної ради, яка за статутом була "вищим керівником діяльності ордену, хранителем орденських традицій, вищим суддею в ордені й виконавцем рішень конвенту", обиралося 6-18 масонів. Склад Верховної ради засекречувався навіть від конвенту. Абсолютна секретність забезпечувалася виборчою системою, за якою конвент більшістю голосів обирав трьох виборщиків, а вже вони обирали трьох членів Верховної ради. Обрана трійця потім кооптувала ще трьох членів цього керівного масонського органу. Вже в процесі роботи Верховна рада могла дообрати нових членів, аби лише їх сумарна кількість не перевищила встановленого ліміту (18 осіб). Перші шість членів Верховної рада обирали секретаря. Працювала Верховна рада як окрема ложа, з "майстернями" вона підтримувала контакти через свого секретаря та венераблів. Верховна рада розпоряджалася визначеною конвентом частиною фінансів підпорядкованих їй "майстерень".

Такими, в загальних рисах, були статутні норми Великого Сходу народів Росії. Окремі масони повідомили про них додаткові дані. Так, А.Ніковський свідчив, що у Петербурзі та Києві, де працювало найбільше "майстерень", було утворено Малі ради (також у формі лож). Членами київської Малої ради він називав С.Єфремова, Ф.Штейнгеля, М.Грушевського, С.Чебакова, І.Полторацького та Є.Шольпа. Проте С.Єфремов твердив, що київські "брати" лише підтримували з лідером місцевих кадетів Є.Шольпом тісні контакти, але у свої лави його не включили, отож він не міг входити до Малої ради. Думається, в цьому випадку на більшу довіру заслуговує свідчення краще поінформованого С.Єфремова.

Статут, ясна річ, встановив лише загальні принципи діяльності організації й не регламентував жорстко її місцеві форми. Так, кожна ложа виробила свою форму проведення засідань. Ось як описав, наприклад, А.Ніковський засідання своєї "майстерні": "...Збори ложі відбуваються в цілковитій таємниці від родини хазяїна помешкання, по можливості, по черзі; після засідання повинна бути вечеря в сусідній хаті, котра має стояти весь час накрита, щоб на випадок чого можна було сісти за стіл і удавати гостей. Збори проводить майстер ложі, а за порядком стежить брат-оратор, котрий доглядає взагалі виконання статуту братства... нагадує про порядок, чергу слова, дотримування теми, виборного ритуалу. Слово брати-масони беруть тихим сплескуванням в долоні, складаючи руки. На кожнім засіданні визначають час і місце наступних зборів..."

Особливу увагу приділяли в ложі вербуванню нових адептів. С.Єфремов запевняв, що "вибору найбільш придатних людей, обслідуванню їх та процедурі обрання й оддавала найбільше часу кожна ложа". Передусім враховувалась та користь, яку спроможний дати масонському рухові той чи інший кандидат, чи достатньо він комунікабельний для співпраці з людьми різних поглядів і темпераментів і, найголовніше, чи спроможний уберегти масонську таємницю. А.Ніковський, характеризуючи кадрову політику лож, твердив, що в масони висвячували тих, хто ставив "поступ і злагоду в громадських групах понад вузькі групові успіхи", тобто піднімався над вузькопартійними інтересами, і, явно ідеалізуючи масонське середовищє, запевняв, що до нього нібито потрапляли лише особи "щирі, сердечні, доступні почуттю братерства й дружби”. Він також підкреслював, що неписаний масонський кодекс честі, який випливав із статутних вимог, вважав "розконспірування масонства... за найбільшу в світі провокацій..."Аналогічні твердження про кадрову роботу "майстерень" зустрічаємо і в свідченнях С.Єфремова: "Зверталася велика увага на особисті прикмети кандидатів, особливо на моральну оцінку, на здатність їх працювати разом з людьми інших поглядів, на толерантність їхнього світогляду і лагідність вдачі".

Траплялося, що той, хто міг принести масонському руху реальну користь, не вписувався у масонський морально-етичний стандарт, скажімо, не був здатний до політичних компромісів чи не толерантно ставився до своїх політичних опонентів. У такому разі до ложі його не приймали, але намагалися підтримувати з ним тісні контакти. "На таких людей братство намагалося впливати через їхніх партійних товаришів, котрі належали до братства, але самих їх не притягало", — згадував С.Єфремов і при цьому запевняв, що саме так повелися масони з П.М.Мілюковим та Є.Шольпом, які, мовляв, зажили репутації політиків, "несхильних на певні уступки й толеранцію до чужих поглядів".

На участь у політичній боротьбі були потрібні чималі кошти, тому масонська організація приділяла пильну увагу своїм фінансовим справам. Використовувалися різні способи наповнювання масонської каси. Так, суттєву роль у цьому відігравали членські внески. А.Ніковський згадував, що кожен член ложі вносив у загальну копилку "певний відсоток свого заробітку щомісячними рентами". Оскільки тодішня інтелігенція, яка становила кістяк масонської організації, як правило, жила безбідно, то загальна сума членських внесків, думається, була чималою. До того ж, масонська організація не пропускала нагоди обзавестися людьми грошовитими (банкірами, промисловцями та ін.), а головне — брала під свій контроль ті громадські організації та державні посади, які відкривали доступ до щедрих бюджетних асигнувань. А.Ніковський згадував, що масони домоглися "величезних асигнувань" з боку держави для підконтрольних їм Земського та Міського союзів і створили завдяки цьому резервні фонди.

Верховна рада здійснювала контроль за діяльністю лож України. О.Керенський, О.Гальперн неодноразово навідувалися до Києва, Харкова, Одеси та інших міст, де існували "майстерні", задля ознайомлення на місці зі станом справ, проведення інформативної роботи, посвяти нових адептів і відкриття нових лож, а головне — для зміцнення свого впливу.

Про такий візит до Києва у 1913 р. Олександра Федоровича згадував А.Ніковський, який пов'язував його з директивою Верховної ради про ознайомлення з національними вимогами українських масонів. Відвідавши Києво-Печерську лавру, петербурзький візитер, якщо вірити А.Ніковському, театрально виголосив: "Мабуть, все-таки досягнете свого, себто автономії України, але ось чого, — цих київських святинь ніколи вам не відступить російський народ!".

Навесні 1915 р. О.Керенський знову побував у Києві. За даними поліції, він мав зустрічі там з Ф.Штейнгелем, С.Єфремовим, С.Зарубіним (лаборант Вищих жіночих курсів), І.Фруміним (київський лікар) та Д.Григоровичем-Барським. Потім гість із Петрограда виїхав до Харкова, але з архівної справи не видно, з ким із масонів він там зустрічався.

Охоронні органи в Україні не зуміли чи, ймовірніше, не захотіли виявити "масонський слід", хоч створили у 1914-1915 рр. видимість зусиль у цьому напрямі. З повітів у Київ надходили тоді стереотипні повідомлення про цілковиту відсутність там масонства. Спираючись на них, помічник начальника Київського губернського жандармського управління полковник Шредель надіслав 9 січня 1915 р. у Петроград таку заспокійливу інформацію: "...Зареєстровано лише існуючі в м. Києві відділення Російського Теософського товариства та окремих членів Християнського гуртка... Щодо таємного ордену масонів, то спроб його організації у Києві не виявлено". Про справжні причини такої безпорадності поліції в боротьбі з масонством
уже йшлося.

Крім масонських лож, у містах України існували всілякі містичні гуртки, здебільшого організовані мартиністами. їх діяльність заслуговує на увагу вже тому, що тією чи іншою мірою була пов'язана з масонським рухом. Поява цих гуртків була наслідком тодішнього захоплення літературно-артистичної молоді та студентства містикою, окультизмом і теософією, молодь шукала духовну розраду у важкій атмосфері дедалі глибшої суспільної кризи. Ці молодіжні організації формально не були масонськими ложами, проте було б помилкою повністю відмежовувати їх від масонства, принаймні ті з них, якими керували "вільні каменярі".

В архівних фондах збереглися матеріали про діяльність одного з таких гуртків, що його поліція, яка не розбиралася у тонкощах мартинізму та масонства, вважала суто масонським.

Гурток працював у Києві в 1912-1916 рр., духовним наставником його був масон з 1912 р. Є.В.Крамаренко — знавець східно-індійських окультних наук. До гуртка входило 15 осіб, переважно студентів київських вузів (університету Св. Володимира. Вищих жіночих курсів та ін.). Організаційно він був побудований на кшталт масонської ложі. У ньому використовувалася масонська символіка, гуртківці (до речі, вони належали до різних віросповідань: православного, лютерансько-євангелістського тощо) вшановували Великого Майстра Всесвіту — верховне масонське божество, називали один одного “братом" чи "сестрою", мали конспіративні клички ("Аріель", “Нарцис", "Клеон", "Ормаель" тощо). Схоже, що в гурток було легше записатися, ніж потім вийти з нього. Про це свідчив досвід одного з гуртківців — В.Ланцького. Юнак письмово звернувся до Євгена Крамаренка з відповідним проханням, яке той проігнорував. В.Ланцькому довелося вдруге переконувати “його високоблагородіє пана студента-філолога" у тому, що не зможе надалі брати участь у роботі гуртка . Чим закінчилася ця спроба необачного юнака "вийти на волю", не відомо.

Гуртківці основну увагу приділяли всіляким містичним вправам (працювали "з крапкою за Брандлер Прахтом", штудіювали "Каббалу" та "Хатха-Йогу" тощо), все ж прилучалися вони й до політики, хоч керівництво мартиністів у 1905 р. у своєму проекті відкриття лож заборонило обговорювати на засіданнях політичні питання. Так, один із гуртківців на початку 1913 р. у своєму листі повідомляв, що вже на першому засіданні гуртка якась "А.А." інформувала присутніх "про ускладнення відносин з Німеччиною та про Адіарський процес".

Але найважливішим є те, що організатори цього гуртка вбачали в ньому майбутню масонську ложу, засіб відродження в країні "справжнього" масонства. Так, син дійсного статського радника, керівника московських мартиністів П.М.Казначеєва писав у березні 1910 р. в листі до батька: "Дай Боже, щоб у новоствореному філомістичному гуртку знайшлося вдосталь осіб щирих, серйозних, об'єднаних спільним правильним світоглядом. Лише тоді можна буде порушити в ньому питання про організацію масонської ложі]... Я вважаю заснування філомістичного гуртка початком відродження російського м[асонст]ва".

До числа київських мартиністів початку XX ст. належали також масон з 1910 р., московський адвокат С.Моркотун (він очолив у Києві ложу "Св.Володимира Рівноапостольного", засновану гросмейстером цього ордену Папюсом, і став генеральним делегатом ордену в Україні), юрист В.Комаров, поміщик з Житомирщини Ян Карашевич-Токаржевський та інші. Мартиністська ложа "Кирило-Мефодій" працювала у Полтаві.

Таким чином, масонство на початку XX ст. перетворилося в Україні у сильну, розгалужену, добре організовану громадсько-політичну інституцію. Воно контролювало ряд інших громадських організацій і таємних гуртків і було спроможним ставити перед собою складні політичні завдання.

3. Діяльність масонської організації на початку XX ст.

Про діяльність масонських лож України до їх фіктивного розпуску в 1909 р. джерела розповідають скупо. Складається враження, що масони тоді були найбільш заклопотані організаційними проблемами: формуванням лож, "обплутуванням" урядових сфер, взяттям під свій контроль громадських організацій тощо.

Їхні зусилля в цьому напрямку виявилися плідними. А.Ніковський твердив, що "брати" спромоглися налагодити зв'язки “у сферах, Сенаті, серед членів Державної Ради, коло опозиційних великих князів (Долгоруков, В.Обнінський)..."

У фокусі уваги лож, передусім київських, була політика. Взагалі, політична активність масонів України була явно вищою ніж у тодішній Росії. Не випадково саме вони подали пропозицію полишити містичні дурниці й повністю віддатися політичній боротьбі. С.П.Мельгунов про це повідомляв так: “У І915 р. [насправді, як уже зазначалося, це мало місце кількома роками раніше. — Авт.] народилася думка про відродження масонської організації, ініціативу подав Київ. І мета була суто політична, під зовні масонським стягом забажали домогтися такого політичного об'єднання, яке ніколи не давалося російській громадськості. Об'єднання повинно було мати характер "лівий". По суті, органічного відношення до "заснулого" (в 1909 р.) масонства ця організація не мала, за винятком особистих зв'язків..." А.Я.Аврех приєднався до висновку С.П.Мельгунова про те, що саме київські "майстерні" запропонували створити якісно нову масонську організацію — “політичну".

Ложі України, передусім київські, користувалися високим авторитетом серед масонерії Російської імперії, до їхньої думки прислуховувалися московські та петербурзькі "майстерні". Вони підтримували тісні контакти з столичними ложами, ряд їхніх представників водночас належав до організацій Петербурга та Москви. Так, членами петербурзьких майстерень були В.Немирович-Данченко (він, як уже зазначалося, входив і до московської ложі "Відродження") та І.Лучицький, а барон Ф.Штейнгель навіть головував у ложі Верховної ради.

"Вільні каменярі" України підтримували ті цілі й завдання, що їх ставили перед собою в соціально-політичній та морально-етичній сфері столичні "брати", чутливо реагували на ті проблеми, які виникали в російській масонській організації. Так, коли петербурзьким масонам довелося "присипляти" восени 1915 р. Мстиславського, якого запідозрили в співпраці з охранкою, що, за словами О.Гальперна, "створило в братстві дуже важку атмосферу", в ложах України запанувала "така сама атмосфера”.

Проте цілковитої злагоди між українськими та російськими масонами не було вже тому, що вони різними очима дивилися на національне питання. Якщо російських "братів" це питання обходило мало і вони збиралися валити абсолютизм та будувати демократичне суспільство в "єдиній і неділимій" Росії чи, на гірший випадок, у федеративній державі, то українські домагалися радикального розв'язання національної проблеми. Не буде помилкою вважати, що Михайло Грушевський та його прибічники вбачали смисл своєї діяльності в масонській організації передусім у виборюванні національної та державної незалежності України.

У сучасній українській історіографії домінує твердження, що М.Грушевський нібито був переконаним автономістом-федералістом, самостійником же став — під тиском ряду внутрішніх та зовнішніх обставин — лише після Лютневої революції 1917 р. Воно спирається на аналіз науково-публіцистичної спадщини Михайла Сергійовича і не враховує характер його масонської діяльності, яка дозволяє, на наш погляд, дещо інакше оцінити його позицію в національному питанні.

Розглянемо цей аспект політичної біографії Михайла Грушевського, але спершу познайомимося з трактуванням його національної платформи окремими сучасниками.

Начальник полтавського губернського жандармського управління вважав напередодні першої світової війни, що Михайло Сергійович прагне утворити "суверенну українську державу". Київський, подільський і волинський генерал-губернатор Трепов тоді ж твердив, що політична орієнтація М.Грушевського "рішуче спрямована проти Росії" і що він прагне "відокремити 10 губерній та дві області від Росії задля їх прилучення до Червоної Русі та утворення суверенної української держави".

Звичайно, ці офіційні особи могли перебільшувати радикалізм національних вимог М.Грушевського. Але такої ж думки був і П.Мілюков, який давав сучасникам, як правило, проникливі й виважені характеристики. Напередодні Лютневої революції 1917 р. він називав Михайла Сергійовича "фанатиком українського руху" і запевняв, що він "хитрує" й "приховує свої справжні наміри". Саме таке трактування національної платформи М.Грушевського людьми, для яких політика не була абстракцією, цілком співзвучне з його масонською діяльністю.

Михайло Сергійович добре бачив ті переваги, які надавала політику участь у масонському русі. Масонство імпонувало йому своєю віками виробленою й перевіреною системою конспірації, добре налагодженою й ефективною системою взаємопідтримки "братів", мистецтвом "обплутувати" владні структури, широкими міжнародними зв'язками та своєю діловитістю, що нею "вільні каменярі" вигідно відрізнялися від багатьох партійних балакунів. Поза сумнівом, він сподівався саме з допомогою масонства реалізувати свої національні та політичні ідеали, наблизити час розбудови незалежної української держави. Масонська діяльність, напевно, задовольняла його громадянський темперамент, адже після свого виходу з партії “народовців" він до 1917 р. не входив до жодної партії, аж поки не пов'язав свою подальшу політичну біографію з партією українських есерів, "з мотивів, — як вважав літературознавець, публіцист і громадський діяч Михайло Могилянський, - незрозумілих і невідомих, скоріше всього, щоб не втратити певної своєї популярності".

Своєю глибокою ерудицією та вулканічною енергією Михайло Сергійович виділявся серед київських масонів. Його авторитет у масонських колах був незаперечним. В О.Гальперна навіть закарбувалося в пам'яті, що М.Грушевський очолював перед першою світовою війною київські ложі, хоч, за свідченням С.Єфремова, венераблем ложі "Правда", а отже і керівником Малої ради, був не він, а Федір Штейнгель. Очевидно, роль Михайла Сергійовича в масонському русі була більш поважною, ніж барона Штейнгеля, якщо О.Гальперн віддав саме йому пальму першості.

Увійшовши до ложі "Правда", М.Грушевський згуртував довкола себе однодумців і спрямував діяльність цієї "майстерні” в русло боротьби за національні інтереси України, якими він їх собі уявляв. Російська частина київських "братів" була цим явно невдоволена, центральне ж масонське керівництво в Росії не приховувало свого роздратування й стурбованості. В 1912 р. очолювана Михайлом Сергійовичем група українських масонів заявила про свою незгоду з позицією російських “вільних каменярів" у питанні про майбутній національно-політичний устрій Російської держави. На тогорічному масонському конвенті в Москві, попри всі масонські умовності, спалахнула запальна полеміка між українськими та російськими "братами". Масонство України представляли на цьому зібранні три київські делегати (М.Грушевський, М.Василенко та Ф.Штейнгель) і одеський (медик Житков). Яблуком розбрату послужило питання про назву новоствореної загальноросійської масонської організації. Михайло Грушевський категорично заперечував проти запропонованої одним з учасників конвенту назви "Великий Схід Росії", більше того — домагався вилучення з неї самого слова "Росія". "Він зайняв у цьому питанні абсолютно непримиренну позицію — згадував О.Гальперн, — взагалі заперечував за Росією, як державною одиницею, право на цілісне існування", іншими словами, ратував за політичне самовизначення народів, які її населяли. Ці вимоги Михайла Сергійовича тоді здалися занадто радикальними навіть для інших делегатів від України. Микола Василенко підтримав їх, за словами О.Гальперна, "з рядом застережень", а Федір Штейнгель "цілком приєднався до прихильників "російської орієнтації". Щодо російських масонів, то вони злагоджено і рішуче виступили проти крамольних поглядів історика-"мазепинця". "Проти Грушевського (на конвенті 1912 р.) повстали всі інші — запевняв О.Гальперн, — і суперечка, часом досить різка, тривала впродовж двох днів". Венераблю не раз доводилося закликати до порядку окремих заповзятих опонентів Михайла Сергійовича, щоб зберегти бодай видимість "братської" атмосфери на зібранні. Зрештою, учасники конвенту ухвалили компромісне рішення: назвати загальноросійську масонську організацію "Великим Сходом народів Росії".

Рішуче відстоювання М.Грушевським на московському конвенті 1912 р. принципу самовизначення націй не було несподіванкою для Верховної ради. О.Гальперн згадував, що масонська верхівка передбачила безкомпромісність позиції визнаного лідера українського національно-визвольного руху у національному питанні й ужила запобіжних заходів, щоб не допустити можливого розколу в масонському русі. Учасників конвенту було відібрано переважно з числа опонентів Михайла Сергійовича. "У ложах тоді велася боротьба проти Грушевського та його прибічників — повідомляв мемуарист. — Питання про форми майбутньої організації Росії спершу обговорювалися в ложах... Верховна рада завбачила, що суперечка з цього питання стане центральною в роботі конвенту 1912 р., і намагалася провести цілком надійних, з її погляду, людей, тобто рішучих супротивників позиції Грушевського".

Своїх прибічників М.Грушевський мав, до речі, не лише серед київських "братів". О.Гальперн повідомляв, що катеринославську ложу заснували "прихильники Грушевського", отож і серед провінційних масонів були поборники української національної ідеї.

Звичайно, українські масони не йшли на конфронтацію з російськими "братами", адже їх об'єднувала спільна політична мета - повалення монархії та розбудова демократичного суспільства. Напередодні першої світової війни вони, як свідчив С.Єфремов, в обстановці наростання в "тюрмі народів" національно-визвольних рухів намагалися налагодити відносини з представниками російської інтелігенції, примирити російське громадянство з гаслами "федерації та автономії" і досягли в цьому певних успіхів. Непоодинокі російські "брати", в тому числі і О.Керенський, бодай на словах допускали федеративний устрій майбутньої демократичної Росії.

У зв'язку з цим виникає запитання: якщо для російських масонів слово "федерація" перестало слугувати жупелом, то чому тоді всі вони так рішуче відкинули "федералізм" Михайла Сергійовича, якщо це в дійсності був федералізм, а не щось більше? Чи не тому, що у вузькому колі "братів" він не вважав за потрібне камуфлювати під федералізм свою насправді самостійницьку ідею?

У червні 1913 р. група українських громадсько-політичних діячів на чолі з М.Грушевським (С.Єфремов, І.Полторацький, Ф.Штейнгель, В.Леонтович, В.Лозинський, Ф.Матушевський, І .Ульяницький, Є.Чикаленко, В.Шемет та І.Шраг, тобто переважно масони) публічно засудила виступ П.Скоропадського з національного питання в IV Думі. У підписаному ними відкритому листі-протесті, зокрема, виголошувалося: "Протестуємо проти виступу депутата Скоропадського, який, зловживаючи своїм історичним іменем, насмілився вести мову від імені українського ("малоросійського") громадянства. Як представник лише тієї його частини, яка давно втратила зв'язки з національним життям рідного народу, він не мав на це права. Голос його, як і голос будь-яких свідомих відступників з інтелігенції та з середовища темних мас, не може виражати помисли і прагнення української інтелігенції та свідомих елементів українського народу".

Як свідчив С.Єфремов, українські масони широко використовували для пропагування своїх поглядів та формування "спільної громадської думки на всякі прояви тодішнього політичного життя" публіцистику та думську трибуну: "Для думських виступів опозиції братство постачало відповідний матеріал і давало директиви на той чи інший виступ своїм товаришам, що були членами Думи..." У 1914 р. київські ложі домоглися, зокрема, інтерполяції (оскарження) в Думі заборони урядом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, "зібрали й надали думській опозиції чималий матеріал, що його використали у промовах Керенський та ін."

Те, що яблуком розбрату між українськими та російськими масонами стало саме національне питання, найбільш делікатне й вразливе, робило надію на примирення між ними вельми примарною й ставило під сумнів доцільність самого існування "політичного масонства" в країні. Безкомпромісність позицій обох сторін у національному питанні в міру наближення краху самодержавства наростала. Це засвідчили не лише словесні баталії Михайла Грушевського з російськими "братами" на конвенті 1912 р., а й переговори на початку 1914 р. між провідниками партії ТУП та П.Мілюковим.

Тупівці, яких підтримувала масонська частина київських кадетів, зажадали, щоб російські поступовці підтримали вимогу українського громадянства про надання українцям не лише культурної, а й широкої політичної автономії. Ця вимога здалася П.Мілюкову зухвалою, а тому він рішуче відкинув її³. Реакція П.Мілюкова була закономірною, адже російські масони, до числа яких він, ймовірно, належав чи, принаймні, з якими він тісно контактував, хоч на словах і підтримували ідею федеративного устрою Російської держави, на ділі ставилися до неї насторожено, небезпідставно побоюючись розвалу "єдиної та неділимої".

В рамках наболілого національного питання масонські ложі України не обмежувалися домаганням культурно-національної автономії чи політичного самовизначення для України, а й приділяли чільну увагу становищу національних меншин. Особливо ревно опікували вони єврейське населення. Масони рішуче засуджували єврейські погроми та підняту в офіційній пресі галасливу юдофобську кампанію з приводу того, що багато євреїв відмовлялося записуватися в діючу армію. Вони прагнули не допустити в країні ексцесів на міжнаціональній основі. Прикладом такої діяльності масонських лож можуть слугувати їхні публічні протести проти антиєврейських випадів на шпальтах часопису "Киевская мысль". “Група демократичних читачів — великоросів, євреїв, поляків та українців" у листопаді 1915 р., відразу після чергових відвідин Києва О.Керенським, надрукувала звернення до читачів цієї популярної газети (його виявила поліція під час обшуку на квартирі О.Зарубіна). У зверненні карталися "мерзенні ліберал-патріоти" та їхній рупор — " Киевская мысль", шпальти якої, за словами авторів звернення, дихали "брехнею, ненавистю та злобою". Висловлювалося обурення з приводу того, що цей часопис, який ще недавно правдиво висвітлював Балканську війну 1912-1913 рр. та "справу Бейліса", з початком імперіалістичної війни відійшов — "на догоду вулиці, її негідним смакам” — від своїх колишніх ідеалів і поширює "відвертий обскурантизм і людоненависництво".

В Андрія Ніковського, якому не відмовиш у спостережливості, склалося враження, що в редакції "Киевской мысли" існувала своя масонська ложа — "безіменна мішана таємна організація", до якої належали Костянтин Василенко (брат Миколи Василенка), Гінзбург, Дрентельн — неприхильники українського національного руху. В 1919 р. до неї увійшли також журналіст Давид Заславський та єврейський політичний діяч в Україні, член Центральної Ради від єврейської об'єднаної соціалістичної партії, міністр єврейських справ в уряді УНР Мойсей Зільберфарб.

Якщо А.Ніковський не помилився в своєму припущенні (воно базувалося на домаганні Ф. Штейнгеля створити при Всеросійському Союзі міст окреме бюро преси, причому неодмінно з співробітників "Киевской мысли") і така ложа дійсно існувала, то у випаді групи "демократичних читачів" проти редакції цього часопису маємо зайве свідчення гострих ідейних розбіжностей серед київських масонів.

Сергій Єфремов згадував, що восени 1913 р. масони не допустили судової розправи над євреєм М.Бейлісом, яка, на їхню думку, могла мати небажані політичні наслідки. Судовий захист Бейліса вони доручили досвідченому юристу Д.Григоровичу-Барському, а літераторів та журналістів із свого середовища зобов'язали здійснювати публіцистичний захист євреїв від звинувачування їх в ритуальних вбивствах християн".

Вибух світової війни ускладнив громадсько-політичне життя в Україні. Царський уряд скористався воєнним станом для спроб покласти край українському національному руху. Зокрема, він закрив у Києві ряд популярних часописів: газету "Рада", тижневик "Село", місячник "Літературно-науковий вісник", "Українську хату" тощо, репресував "неблагонадійних" редакторів. Як згадував сучасник, "всі "мазепинці" попали під підозріння в австрофільстві, що не було в воєнний час жодним жартом. Симон Петлюра завбачливо виїхав до Москви, а Грушевський та деякі його прибічники стали жертвами державної кампанії боротьби з "австрійськими шпигунами".

Висилка Михайла Грушевського, репресії проти інших громадсько-політичних діячів внесли певний розлад у роботу масонських лож, а головне — притупили гостроту їхньої участі в національному русі. Масони віддалися дебатам про ставлення до війни та уряду. С.Єфремов згадував, що імперіалістична війна завдала "першого дошкульного удару" по солідарності українських та російських "братів" в їх спільній політичній боротьбі.

У своєму ставленні до війни масонство розкололося на тих, хто підтримував мілітаристську політику уряду, і тих, хто щиро прагнув його воєнної поразки. Характерно, що ця тріщина утворилася головне на міжнаціональному стику. Так, А.Ніковський згадував, що українські масони відмежувалися від "побідної орієнтації російських поступових кіл". Це саме стверджував і С.Єфремов: "Братство розкололося на дві нерівні числом, принципово непримиренні частини. Більшість, переважно росіяни, стояли на позиції переможної війни... меншість, переважно українці, займали "пораженческую" позицію. Суперечки в братстві на цьому грунті хоч і не довели до повного розколу чи розбиття організації, бо попереднє життя досить її зміцнило, проте заповнили все собою і одбивалися на всьому її житті". Ті, хто підтримував воєнні зусилля уряду, вважали, що перемога Антанти над Троїстим союзом неминуче принесе країні справжні політичні свободи, бо народ-переможець не захоче нести надалі на своїй шиї самодержавно-бюрократичне ярмо. Інші ж, більш розсудливі, кивали на жорсткий окупаційний режим у Галичині та на інших, обпалених війною, територіях і, за словами С.Єфремова, "пророкували подібну долю і всім, коли б війна скінчилася переможно для російської бюрократії".

Вже йшлося про те, що у ставленні до першої світової війни не було єдності й серед духовної еліти Росії. Однак в Україні, як запевняв О.Гальперн, "скептицизм по відношенню до війни був... значно розвинутіший, аніж у Петербурзі та інших містах Великоросії'". Цей мемуарист згадував, що сповнений патріотичними почуттями Д.Григорович-Барський подався до столиці, щоб застерегти Верховну раду від небезпеки “пораженської" пропаганди в київських ложах. Масонське керівництво було стурбоване почутим від Д.Григоровича-Барського і спішно відрядило в Київ М.Некрасова, щоб він угамував антивоєнну пропаганду масонів-"пораженців".

Чільну увагу масонство України традиційно приділяло “обплутуванню" владних структур, особливо коли стала очевидною неминучість падіння абсолютизму в державі. "Масонська організація працювала широко, — згадував М.Грушевський, — вона здійснювала свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв'язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських... — стояли в очевиднім зв'язку з масонською організацією”.

Найвищі крісла розподіляла своїй креатурі Верховна рада. Н.Полонська-Василенко (вона була впотаємлена в деякі масонські секрети, напевно, своїм чоловіком — Миколою Василенком), як про це вже йшлося, згадувала, що на своєму московському зібранні напередодні Лютневої революції 1917 р. “брати” розподілили між собою основні портфелі в майбутньому уряді. Д.Белінг також свідчив, що на конвенті 1916 р., в роботі якого брали участь від України Ф.Штейнгель, С.Чебаков та О.Зарубін, було ухвалено "заздалегідь підготуватися як у центрі, так і на місцях до того, щоб після падіння самодержавства керівні пости в органах влади посіли члени масонських лож чи особи, близькі до них і залежні від масонів... Завдання було захопити керівництво в свої руки й не залишитися внаслідок революційних подій осторонь".

Як уже зазначалося, восени 1916 р. масонська організація приступила до підготовки державного перевороту. З цього вона не робила таємниці навіть від провінційних лож, принаймні київських. А.Ніковський згадував, що в Київ тоді зачастили О.Керенський, один з провідників Всеросійського Союзу міст Комісаров та інші масонські лідери. На засіданнях лож вони "розповідали докладно про роль Распутіна при царській родині, про міністерську чехарду, про зв'язки з фронтом і мали вже приблизний підрахунок своїх сил серед Семенівського, Волинського та інших гвардійських полків, головним чином, серед офіцерства, котре схилялося чи й давало обітницю не вживати зброї проти революційних виступів у Петербурзі, а переходити на бік демонстрантів чи учасників (готованого) перевороту". За словами А.Ніковського, Олександр Федорович "на всяких міжпартійних зборах заявляв, що Микола II не в силі ні помиритися з країною, ні довести війну до кінця, а тому треба його скинути способом придворного перевороту, що для цього єсть засоби і можливості; утворити тоді вільну арену для боротьби чи змагання партій, одначе тим часом треба проводити війну до кінця, допомагати армії і валити Миколу П".

"Майстерні" України, найімовірніше, схвально сприйняли ці плани Верховної ради. (А.І.Сєрков вважає, що вони, навпаки, були неприхильниками перевороту і навіть змусили масонське керівництво відмежуватися від нього³). Наприкінці 1916 р. у Києві та, ймовірно, в інших масонських центрах України було проведено збір коштів на потреби державного перевороту (рішення про фінансову підтримку ложами цієї політичної акції ухвалив конвент 1916 р.). Отож, напередодні Лютневої революції 1917р. масонство тримало руку на пульсі політичного життя.

Характерно, що хоч у 10-х роках XX ст. політична діяльність вийшла в масонів на перший план, вони не полишили і традиційне масонське заняття — самовдосконалювання. О.Гальперн запевняв, що масонська етика постійно перебувала в полі зору "братів", відігравала в їхній діяльності "досить важливу роль", більшість київських масонів саме їй надавали першорядного значення”.

Лютнева революція 1917 р. на півмісяця випередила встановлений масонською організацією строк державного перевороту й поставила перед нею нові складні проблеми. За словами В.Чехівського, масонам довелося остаточно визначитись у своєму ставленні "до імперіалістичної війни, до радянського напряму, що вже почав виявлятися з весни 1917 р. у внутрішнім житті, а також і до визвольних національних рухів народів колишньої Росії, зокрема до українського визвольного руху".

Визначатися в цих непростих питання масонам довелося вже в ролі державців, адже після повалення монархічного режиму в їхніх руках опинилися основні важелі політичної влади. Так, Михайло Сергійович очолив Центральну Раду, Андрій Ніковський став товаришем голови Центральної Ради, до неї увійшли також С.Єфремов, О.Зарубін, В.Леонтович (промисловець). Ф.Штейнгеля було включено до складу Українського Національного Конгресу. О.Керенський подбав про призначення масонів на високі посади по лінії Тимчасового уряду. Так, Костянтина Василенка він зробив комісаром Києва, Миколу Василенка — куратором Київського учбового округу та товаришем міністра освіти при Тимчасовому уряді, К.Обручева — начальником Київського військового округу, Д.Григоровича-Барського — старшим головою Київської судової палати (її функції поширювались на Правобережну Україну та окремі регіони Лівобережжя). А.Ніковський згадував, що стараннями Олександра Федоровича "брати" поставали головами судових палат у цілій Росії, а Н.Полонська-Василенко — що вони обсіли також усі учбові округи в державі.

Одним словом, В.В.Шульгін мав підстави називати масонство передусім грандіозною спілкою взаємодопомоги та протекції.

Найвище з масонів-українців піднявся сходинками влади представник родини цукрозаводчиків Михайло Терещенко — "один з найосвіченіших людей свого часу". Він увійшов до складу Тимчасового уряду (став міністром фінансів, міністром закордонних справ). Був він, за відгуком сучасника, "улюбленцем долі... власником колосальних багатств і користувався винятковими симпатіями в торгово-промислових і громадських колах". Характерно, що на родовому гербі родини Терещенків був викарбуваний девіз "прагнення до громадських справ".

Успішне сходження масонів на політичний Олімп вимагало від них особливої згуртованості та злагодженості в своїх діях. Проте життя розпорядилося по-своєму. Національне питання остаточно стало для "братів" яблуком розбрату, вносило розлад у масонську організацію. Давалася взнаки також відсутність у ній єдиної політичної програми, для "політичного масонства" конче потрібної. Між "братами" посилювалися чвари, на ґрунті невдоволених особистих амбіцій.

Після повалення самодержавства національний рух в Україні остаточно став національно-визвольним, причому охопив найширші кола населення — за словами Д.Дорошенка, "починаючи від селян, що зібралися на якийсь черговий з'їзд, і кінчаючи представниками банків, землевласників і духовенства... "

Національна ідея, таким чином, могла стати потужною консолідуючою силою в суспільстві. Однак лише частина масонів сповідала тоді цю ідею, плекаючи надію, що крах абсолютизму в Росії неминуче спричинить крах і Російської імперії, на руїнах якої "розквітне самостійна Україна". Більшість же масонів була налякана наростаючою хаотичністю політичної обстановки й соціальною нестабільністю, прагнула запобігти розвалу Російської держави і вважала рух України до державної незалежності вкрай небезпечним.

На початку жовтня 1917 р. у Петрограді відбулося спеціальне засідання Верховної ради, покликане віднайти спосіб, як утримати Україну у складі Російської держави. Київські ложі делегували на це засідання прокурора Київської судової палати Д.Григоровича-Барського та товариша прокурора С.Чебакова. О.Гальперн згадував, що ці "брати" прибули до столиці з твердим наміром "розкрити очі (Тимчасовому) уряду на дійсні прагнення українців, які на той час вже стояли на позиції цілковитого відокремлення від Росії й схилялася на бік пронімецької орієнтації, та спонукати Тимчасовий уряд повести боротьбу з цим сепаратизмом". Вони звинувачували Тимчасовий уряд у потаканні "націоналістичній" Центральній Раді.

Учасники петроградського зібрання засудили український сепаратизм і вирішили посилити тиск на Тимчасовий уряд, щоб той не допустив розвалу Російської держави. Виконуючи це рішення масонської організації, Тимчасовий уряд розпочав на підставі донесення київських візитерів слідство проти Генерального Секретаріату за намір скликати українські Установчі збори і навіть погрожував розгоном Центральній Раді.

Звинувачення Тимчасового уряду Верховною радою у потаканні "українському націоналізму" і бездіяльності перед лицем сепаратистської загрози було не зовсім справедливим. Ще на початку літа він спробував утримати Центральну Раду від курсу на державне відокремлення України, створивши для відповідних переговорів з Києвом міжпартійну комісію, яку очолив міністр внутрішніх справ С.Д.Урусов. При цьому Тимчасовий уряд явно розраховував на ефективність масонських зв'язків і дисципліни. "Князь Урусов був масон, — згадував пізніше М.Грушевський, — особисто знайомий зі мною й нашими київськими масонами, російськими й українськими, і, очевидно, на сім ґрунті сподівався знайти спільну мову з українцями..."

Однак партія російських кадетів, котрі, як уже зазначалося, складали ядро столичного масонства, вважала такі переговори з "мазепинцями" неприпустимими й заблокувала роботу цієї комісії. Тоді до Києва "для всебічного вивчення на місці українського питання" було відряджено міністра закордонних справ М.Терещенка, міністра пошт і телеграфів І.Церетелі та військового міністра О.Керенського. Усі вони були масонами, тому, думається, організатори переговорів з Центральною Радою не полишили думки про використання масонського чинника. Результатом переговорів став політичний компроміс — проголошення ІІ Універсалом Центральної Ради державної автономії України. На думку М.Грушевського, успішному завершенню переговорів посприяв тиск на Центральну Раду та Тимчасовий уряд з боку пригніченого примарою чорносотенних погромів київського єврейства. А.Ніковський вважав, що схилив О.Керенського на поступки Центральній Раді лідер московських масонів Ф.Кокошкін.

Влітку 1917 р. на масонському небосхилі України з'явилася нова зірка першої величини — Сергій Моркотун, який саме тоді прибув до Києва. Він належав до керівництва Ордену мартиністів, мав 18-й градус масонської посвяти, був кавалером Рожевого Хреста. Сергій Моркотун очолив "явно українізовану" (так її охарактеризував Л.Хасс) київську ложу "Нарцис", яка мала профранцузьку орієнтацію. Серед "братів" він зажив репутації французького агента. Працюючи начальником залізничної міліції при управі Південно-Західних залізниць, С.Моркотун заснував спільно з Миколою Щумицьким та Артемом Галіпом таємну франкофільську політичну організацію "Молода Україна", керовану, скоріше за все, ложею '"Нарцис".

До "Молодої України" вступили С.Петлюра та П.Скоропадський, який прихильно ставився до С.Моркотуна й за Гетьманату зробив його своїм особистим секретарем. Свою приязнь до С.Моркотуна П.Скоропадський пояснював тією обставиною, що їхні батьки приятелювали (батько С.Моркотуна був особистим лікарем великого князя Георгія Олександровича).

Спритний і енергійний С.Моркотун сміливо брався за розв'язання складних проблем. Він увійшов до центральної ради військово-міліцейського загону "Вільне козацтво", який почав формуватися в квітні 1917 р. У масонській організації він вміло полагоджував непрості стосунки між заповзятим самостійником С.Петлюрою та переконаним федералістом П.Скоропадським, які, попри їх політичне забарвлення, були також змаганнями між особистостями. Це відповідало масонській традиції й принесло йому репутацію умільця працювати з складними натурами.

Коли Україну окупували німецькі війська, С.Моркотун прилаштувався до нового режиму. Скориставшись своєю масонською владою, він примусив гетьмана П.Скоропадського відпустити на волю С.Петлюру, ув'язненого урядом Української Держави та німцями за опозиційну діяльність. Характерно, що гетьман, жодним словом не обмовившись про своє масонство, пояснював цей несподіваний вчинок відсутністю доказів вини С.Петлюри та категоричною вимогою німецького командування звільнити в'язня. Гетьмана можна зрозуміти: не міг же він зізнатися в тому, що був пов'язаний у своїх діях масонським послухом. До речі, С.Моркотун двічі врятував життя самому П.Скоропадському. На початку лютого 1918 р. він допоміг йому непомітно вибратися з Києва, коли місто захопили більшовицькі війська. В грудні того ж року, коли в столицю Української Держави увійшли війська Директорії, він заборонив вже С.Петлюрі арештувати поваленого гетьмана.

Своє масонство С.Моркотун використовував, ясна річ, не лише для того, щоб рятувати один від одного С.Петлюру та П.Скоропадського. Використовуючи свої впливи та зв'язки, він намагався спрямувати зовнішню політику українського уряду в проантантівське русло. П.Скоропадський згадував, що С.Моркотун "був близький до французької військової місії" й улаштував йому кілька конспіративних побачень з представниками французького командування.

Звичайно, серед "вільних каменярів" не один С.Моркотун робив тоді ставку на військово-політичний союз з Францією. Командування французькою дивізією, розчарувавшись у російських добровольцях, також милостиво схилялося до союзу з українцями, але вимагало, щоб ця милість була оплачена відставкою В.Винниченка та С.Петлюри, підпорядкуванням українських збройних сил загальному союзному командуванню та передачею під контроль союзників державних фінансів і транспортної мережі України.

Думається, зв'язки скромного чиновника управління Південно-Західних залізниць з французькою воєнною місією — свідчення того, що масонські центри Франції не полишали без нагляду ложі Росії та України. Щоправда, самі "вільні каменярі" здебільшого твердили, що масонський рух у Росії та Україні в 10-х роках XX ст. нібито був поза сферою впливів міжнародної масонської організації. Наприклад, А.Ніковський запевняв, що між українським та західноєвропейським масонством не існувало офіційних контактів, бо Великий Схід народів Росії слушно побоювався, що такі контакти неминуче розконспірували б ложі, оскільки французька масонерія підтримувала тісні зв'язки з дипломатією. Однак, невпотаємлений у вищі масонські секрети А.Ніковський просто міг сприйняти "нерегулярність" українських лож за свідчення їх ізольованості від загальноєвропейського масонського руху. Припуститися такої помилки було неважко, адже, як свідчив краще поінформований С.Єфремов, масонська опіка з боку Великого Сходу Франції трималася в суворій таємниці ("це було дуже законспіровано, і ніколи про це не згадувалося"). Про те, що українські й французькі "брати" були схильні до співпраці, свідчило таємне перебування в Києві у 1918 р. масона "паризького призову" М.П.Вакара. Мабуть, не дуже грішив проти істини В.Чехівський, коли твердив, що принаймні одеські "майстерні" в 1915-1917 рр. належали до "міжнародної організації масонів”.

За будь-якого випадку, контакти між українськими та західноєвропейськими масонами просто не могли не існувати, адже їхня відсутність суперечила б не лише міжнародному характеру масонського руху, а й прагненню "братів" України заручитися підтримкою та допомогою з боку європейської демократії.

Просто інтригуючи виглядить той факт, що німецьке командування знало про таємні зустрічі генерала П.Скоропадського з французьким генералом Ансельмом та полковником Фрейденбергом, однак чомусь саме його поставило на чолі маріонеткового гетьманського уряду. Ймовірно, без масонських впливів і тут не обійшлося.

Крім ложі "Нарцис", у Києві влітку 1917 р. (за даними О.А.Платонова, ще в 1910 р. ) запрацювала ложа "Св. Андрія Первозванного", яка також орієнтувалася на Антанту. Л.Хасс вважає, що саме на її основі С.Моркотун утворив масонський придаток — організацію "Молода Україна".

Після проголошення Центральною Радою 26 червня 1917 р. автономії України, від цих "майстерень" відбрунькувалися нові ложі, що дало можливість українським "вільним каменярам" безпосередньо зайнятися утворенням національної масонської організації — Великої ложі України. Відповідне рішення "брати" ухвалили 18 вересня 1917 р. Тоді ж було вироблено ідейні та організаційні засади національного масонського центру та започатковано організаційну структуру масонства вищих ступенів шотландського обряду.

Після Жовтневої революції масонські ложі України посіли безкомпромісну антибільшовицьку платформу. Як згадував Д.Белінг, відтоді "політична лінія масонських лож визначалася підтримкою будь-якого антирадянського уряду, незалежно від його забарвлення, аби лише він боровся проти більшовиків”.

На початку 1918 р., у зв'язку з проголошенням державної незалежності України, масони реалізували минулорічну вересневу ухвалу про створення національної масонської організації, якій вони дали назву "З'єднані слов'яни", пішовши цим на поступку федералістам. Керівником "З'єднаних слов'ян", зрозуміло, став С.Моркотун.

Тим часом, злагоди в новоутвореній масонській організації не було. В ній обопільне душили себе за горло федералісти та самостійники, а за Гетьманату пересварилися між собою ще й неприхильники німецької окупації України та ті, хто співпрацював з німцями і гетьманським урядом.

Разом з тим, певну участь у державотворчому процесі масони тоді брали. Так, А.Ніковський висловлював припущення, що барон Ф.Штейнгель погодився бути послом української держави в Німеччині саме "під впливом місцевих масонських груп".

Мінливість політичної обстановки змушувала ложі й окремих "братів" переорієнтовуватися. Так, за Гетьманату тон у масонському русі задавали кадети — у своїй масі недруги незалежної України. Д.Белінг згадував, що на зборах представників лож Києва спеціально розглядалося питання про ставлення до гетьманського уряду, причому воно було "розв'язане позитивно, і члени масонських лож одержали дозвіл увійти до уряду гетьмана". Київські "брати" зібрали для П.Скоропадського 100 тис. крб.

Таким чином, П.Скоропадський, проголошуючи на схилку свого урядування федерацію України з Росією, поза сумнівом, спирався на підтримку масонської організації. Мабуть, схилилася до союзу з Росією й частина колишніх прибічників М.Грушевського. Думається, про це свідчило формування Миколою Василенком нового урядового кабінету за Гетьманату майже виключно з кадетів, які, за словами німецьких публіцистів Пауля Рорбаха та Акселя Шмідта, "цілком виразно показали себе ворогами України не тільки за царського режиму, а й під час революції".

Коли до Києва підійшли війська Директорії, масонська організація вказала на двері тим з "братів", котрі співпрацювали з німецькими окупаційними військами. Ложу "Нарцис" тоді, мабуть, взагалі було ліквідовано, назву Великої ложі України — "З'єднані слов'яни", — в якій відчувалися нотки федералізму, замінено на нейтральну — "Св. Андрія Первозванного". Масонська організація полівішала: до неї увійшов колишній політв'язень, провідник українських соціал-демократів, міністр юстиції УНР Андрій Лівицький.

Велика ложа України наполегливо домагалася виходу на міжнародну арену — свого включення до Міжнародного бюро масонських зв'язків (утворилося в 1902 р. у Швейцарії).

Політична нестійкість не була єдиною вадою масонської організації України доби української революції. Факти свідчать, що "політичному масонству" була притаманна й інша застаріла недуга національної духовної еліти — покладатися не на власні сили, а на допомогу чужинців. Так на початку травня 1918 р., за Гетьманату, С.Єфремов і соціаліст-федераліст О.Шульгін передали через голову П.Скоропадського німецькому генералу Тренеру свої умови співпраці з Гетьманатом та проект нової конституції України.

Вкрай складна і несприятлива для України політична ситуація на початку 1919 р., яка поляризувала політичні сили і внесла розкол навіть у соціалістичні партії, неоднаковість національних інтересів остаточно пересварили "братів", спонукали ложі до згортання своєї діяльності. С.Єфремов згадував, що київські масони стали збиратися "рідко, коли дозволяли обставини, і, опріч безконечних змагань про "орієнтацію", нічого не робили" . Про це саме повідомляв і Д.Белінг: "Масони почали втрачати командні і керівні адміністративні пости, і значення масонських лож почало остаточно сходити нанівець" . С.Моркотун, який у 1917-1918 рр. зумів дещо пожвавити масонський рух у країні, не знайшов спільної мови з Директорією (останню не влаштовувала його федералістська платформа) і, коли почався наступ білогвардійських військ, подався в еміграцію.

Велику ложу України очолив Симон Петлюра, до якого, якщо вірити А.Ніковському, "брати" особливими симпатіями не пройнялися. Коли уряд Директорії полишив Київ, його прикладу послідувала й Велика ложа. Під час свого нетривалого перебування у Кам'янці-Подільському вона опублікувала 1 квітня 1919 р. французькою мовою звернення до світового масонства. В цьому документі, що його підписали Великий Майстер С.Петлюра, Великий секретар А.Лівицький та ще двоє "братів", мовилося, що "вірні і беззастережно віддані своїй Вітчизні" українські масони вважають за свій найперший обов'язок "відстоювати незалежність і свободу своєї країни та дбати про збереження внутрішнього спокою, керуючись девізом "свобода, рівність, братерство". Велика ложа зверталася до масонських організацій світу з проханням визнати її “найвищою масонською владою та незалежною силою в межах Української Республіки". Л. Хасс вважає, що саме завдяки цьому зверненню, опублікованому того ж року в "Бюлетені" Швейцарського Міжнародного бюро масонських зв'язків, масонство світу вперше довідалося про існування організації “вільних каменярів" в Україні.

Втім, українське масонство несподівано "засвітилося" у зв'язку з іншою, менш привабливою обставиною. Коли С.Воркотун відчув, що його можуть позбавити масонського лідерства (С.Петлюра відрядив у Париж з архівом Великої ложі свого емісара М.Щумицького, в якому С.Моркотун угледів небезпечного конкурента), він, знехтувавши масонською етикою, опублікував 1 листопада 1919 р. на сторінках паризького емігрантського часопису "Lа Cause соттипе" відкритого листа, в кому звинуватив С.Петлюру в узурпації посади Великого Майстра. С. Моркотун запевняв, що С.Петлюрі масонство потрібне лише для забезпечення підтримки його політики з боку урядів Західної Європи. Він проголосив цього "ката України й ворога Вітчизни" виключеним з масонської організації ("пан вже не є нашим братом") ( цю з усіх поглядів непривабливу історію не без зловтіхи переказав у своїй публіцистичній праці В.Винниченко). Більше того, С.Моркотун направив у жовтні 1919 — травні 1920 р. в Раду масонського ордену та ложу "Братство Народів" записки, в яких мовилося про впливи в Україні Німеччини та Ватикану — давніх ворогів французької масонерії.

Безпрецедентна акція С.Моркотуна не лише розсекретила існування масонської організації в Україні, а й виставила напоказ притаманні їй вади, склала про неї негативне враження в масонських колах світу. Стараннями С.Моркотуна та його прибічників всі зусилля керівництва Великої ложі домогтися міжнародного визнання виявилися марними. Визнав її лише Великий Схід Валахії.

Слідом за С.Моркотуном та М.Шумицьким в еміграцію подалися А.Галіп та інші масони. С.Єфремов твердив, що з відходом денікінців "вийшла з Києва і мало не вся російська частина братства", яке внаслідок цього, "видимо, кінчило своє існування". Проте з інших джерел випливає, що окремі ложі підпільно працювали в Україні і в 20-х роках. Про існування наприкінці 20-х років у Києві кількох "майстерень" згадував Д.Белінг, однак це зізнання він міг дати і під диктовку слідчого НКВС. У будь-якому випадку, ядро масонської організації полишило в 1919 р. Україну, тому подальша історія вітчизняного "королівського мистецтва" вже була пов'язана з українською еміграцією.

* * *

Ще в другій половині ХVІП—XIX ст., на першому етапі свого розвитку, українське масонство, будучи тісно пов'язаним з російським та польським, виявило більший нахил до політичної, ніж до релігійно-етичної діяльності. Сприйнявши основні ідеї та етичні норми західноєвропейського масонства, воно водночас набувало певного національного забарвлення, особливо внаслідок поступової заміни в ньому дворянства національною інтелігенцією.

На початку XX ст. масонство в Україні стало суто політичним явищем. У ньому тоді існувало два крила, одне з яких дотримувалося проросійської орієнтації, інше ж, очолюване М.Грушевським, взяло курс на національне та державне самовизначення України.

Ідейна та організаційна роз'єднаність масонів стала на заваді їх консолідуючій місії в громадсько-політичному житті країни.

За доби української революції масони посилили свій вплив ужитті суспільства, перебравши до своїх рук ключові урядові посади.

Навесні 1918 р. масонську організацію України було проголошено незалежною від загальноросійської, проте вона не змогла ні подолати розбіжностей і чвар у своєму середовищі, ні домогтися міжнародного масонського визнання. В 1919 р. вітчизняний масонський рух перемістився у зарубіжжя.

Висновки

Початком історичного етапу масонського руху вважається 1717 р., коли утворилася Велика ложа Англії. Відтоді масонство швидко поширилося в Європі та за її межами, охопивши значну частину духовної еліти.

Зміст масонства визначався насамперед характером суспільства в якому воно пустило коріння. Так, німецьке масонство намагалося збагнути людську природу, щоб внутрішньо перебудувати людину, ліквідувати в ній розлад з самим собою та з суспільством. Французькі "брати" раціоналістичніше сприймали людську сутність, поділяючи людей, всупереч масонському кредо "всі люди — брати", на "друзів" та "ворогів". Американські масони взагалі обходилися без складних філософських мудрувань.

Масонство не замкнулося в умоглядній релігійно-етичній облуді, не обмежувалося духовними вправами та філантропією. Воно брало активну участь у громадсько-політичному житті, нерідко задавало в ньому тон. Напередодні першої світової війни навіть містичні й спіритуалістичні масонські ложі не цуралися політики. Потяг масонства до політичної діяльності виразно виявився на зламі нового й новітнього часу в Україні, Росії та Польщі — у зв'язку із специфікою тамтешньої історичної обстановки.

В Україні перші ложі з'явилися в середині XVIII ст. До початку XX ст. діяли вони, як правило, роз'єднано й мали невиразну національну основу (в них кількісно переважали поляки та росіяни). Тенденція до їх "українізації" та політизації стала проявлятися після включення Правобережної України до складу Російської держави наприкінці XVIII ст., що, зрештою, й привело до заборони масонства в абсолютистсько-бюрократичній державі, доречність існування якої масонська ідеологія заперечувала.

Заборона в 20-х роках XIX ст. в Російській імперії таємних організацій не поклала край масонському руху в Україні, лише спричинила його остаточну законспірованість. В умовах формування національної інтелігенції та активізації революційно-демократичного й національно-визвольного рухів вітчизняне масонство на межі XIX—XX ст. відродилося й вступило в якісно нову фазу свого розвитку. Виникла суто політична організація “вільних каменярів", яка, скоріше всього, не була “регулярною" (офіційно визнаною масонськими центрами світу), однак підтримувала з міжнародним масонством більш-менш стабільні контакти. До утворення весною 1918 р. Великої ложі України керівним центром більшості її "майстерень" був Великий Схід народів Росії (утворився на початку 10-х років XX ст.). Основною метою "політичного масонства" початку XX ст. було проголошено боротьбу з абсолютизмом, за демократичні перетворення в державі та розв'язання національного питання. Організація була максимально законспірованою, її ядром була національна інтелігенція, яка прийшла на зміну дворянству.

Зростання національної свідомості українського населення відобразилося в діяльності масонської організації. Частина масонів-українців на чолі з Михайлом Грушевським ратувала за надання Україні національної та державної незалежності, що вносило тертя в їхні стосунки з тими "братами", які не йшли далі вимоги федеративного устрою майбутньої Росії.

Напередодні Лютневої революції 1917 р. у ложах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава та інших міст переважали представники ліберально-демократичних кіл. Партійний склад лож був вельми строкатим, в них не приймали лише монархістів та антисемітів. Більшість у ложах становили старі громадівці, поступовці, кадети. Національний склад "майстерень" також був неоднорідний (до них входили росіяни, українці, євреї, поляки та ін.).

Масонство України брало активну участь у поваленні самодержавства (у засобах масової інформації здійснювало антиурядову пропаганду, збирало кошти на державний переворот, запланований на початок весни 1917 р., однак упереджений Лютневою революцією, тощо). Після революції "братам" дісталися ключові посада в місцевих органах влади, включаючи керівництво Центральною Радою.

Жахи революції, непрогнозований розвиток політичних подій налякали не одного поборника ідеї державної незалежності України, спонукали до засудження "українського сепаратизму", що не сприяло участі масонської організації в державотворчому процесі. Все ж було утворено самостійну Велику ложу, очолювану спершу С.Моркотуном, а в часи Директорії — С.Петлюрою, й докладено чимало зусиль, щоб домогтися визнання її світовим масонством. Але через змагання амбіцій і чвари серед керівного складу організації ці зусилля успіху не мали.

Сила і слабкість масонського руху в Україні найвиразніше проявилися в 1916-1919 рр. "Політичне масонство" спромоглося вирити могилу самодержавству, але коли настала пора продемонструвати свої творчі можливості, воно не здолало фракційної роз'єднаності й не консолідувалося, а тому виявило свою безпорадність і зрештою поступилося владою краще організованим і політичне далекогляднішим більшовикам.

Напрошується запитання: чи відповідала космополітична, універсалістська масонська ідеологія українській ментальності та національній ідеї? Це питання, безперечно, заслуговує на окрему, глибоку наукову розробку. Все ж у формі робочої гіпотези можна вважати, що така відповідність була, скоріше всього, мінімальною. В ході тривалого й неоднозначного процесу становлення української нації самі засади розвитку українства скоріше суперечили ідеології "королівського мистецтва", аніж були співзвучними з нею, що, ймовірно, послужило однією з основних причин відносної слабкості масонського руху в країні.

( КРИЖАНОСЬКА ОКСАНА ОЛЕГІВНА. ТАЄМНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ (масонський рух у XVIII – на початку XX ст.).

Видавництво “Аквілон-Прес”.

Ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі 24383767 від 27.09.1996 р. )

253121 Київ-121, а/с 976.